Альоша Голосевич. Доки бється серце

332

Велика Вітчизняна війна

Алеша Голосевич. Покуда бьется сердце
Алеша Голосевич. Покуда бьется сердце
Алеша Голосевич. Покуда бьется сердце
Алеша Голосевич. Покуда бьется сердце
Алеша Голосевич. Покуда бьется сердце

– Стій! Хто йде? – лязгнув замком автомата, гукнув партизан.

– Свої! – відповів хлоп’ячий голос.

– Пароль!

– Не знаю. Іду до командира.

– Свій, – почув партизан голос прибіг з застави товариша.

Через кілька хвилин мокрий до пояса хлопчик ледве встигав відповідати на запитання партизан.

– Ти звідки?

– З села Лютино.

– Як тебе звуть?

– Альоша. Голосевич.

– Куди йдеш?

– До командира загону.

– А ти його знаєш?

– Це мій дядько.

– Ого! А як його звуть, твого дядька?

– Изох Гнат.

В загоні хлопчину зустріли привітно.

– Ну, розповідай, Альоша, може, пограти до нас прийшов? – запитав, гладячи по голові племінника, командир.

– Не грати, а фашистів бити! – відповів Альоша.

– Молодець! – похвалив піонера старий партизан. – Тільки малий ти ще, хлопець.

– Ви не дивіться на мій зріст, я вже шість класів закінчив і три роки як піонер. – І хлопчик притиснув до грудей червоний галстук.

– Ти бач, краватка зберіг. Значить, справжній піонер, – зауважив хтось.

– Все це добре, – сказав командир, – тільки доведеться тобі, Альоша, йти додому.

– А куди йти, коли, самі знаєте, все наше село спалили кляті німці, сімдесят п’ять чоловіків розстріляли.

– Так, – задумливо промовив Изох. – А з ким же як ти тепер живеш?

– У мене залишився один чотирирічний братик Коля. Так ми з ним в дядькової землянці живемо, – тихо сказав Альоша і, подумавши, додав: – А хто ж цим гадам помститься за наше село?

– Ми, Альоша, помстимося. А ти співаєш краще і лягай спати. Ти не ображайся на нас, що не можемо взяти тебе в загін. Права немає у нас такого. Ми не можемо ризикувати твоїм життям. До того ж і Колі повинен хтось піклується.

Добре підкріпившись і надівши сухий одяг, Альоша ліг на нари. Але довго не міг заснути. Хлопчику було прикро, що його не хочуть вважати дорослим.

Альоша згадав слова Василя Івановича, пораненого командира, який дві ночі ночував у них у хаті в перші дні війни. Він радив хлопчикові в усьому слухатися старших. Слухатися! А сам, либонь, не послухався дядьки Ананича, який не пускав його, тяжкопораненого, з села. “Я, – сказав Василь Іванович, – патріот і, поки б’ється моє серце, повинен бити ворога”. І на третю ніч пішов лісовими дорогами на схід, сподіваючись пробратися через фронт. На прощання він подарував Альоші автомат вбитого в бою товариша і навіть навчив стріляти.

Як тільки стемніло і між високими соснами здалася молодий місяць, старий партизан проводив Альошу до землянкам.

– Дивися, синку, краватка ховай, а то ці гади не подивляться, що ти малий. А ось це вам з Колею, – і він передав хлопчику згорток з німецькими консервами і цукром.

Подякувавши партизана за подарунок, Альоша сказав на прощання:

– А німців я все ж буду бити.

Альоша довгий час не міг змиритися з тим, що його не взяли в загін. Адже він піонер. І знову припоминалось йому сказане Василем Івановичем:

– Тепер, Альоша, настав такий час, що кожен кущ повинен стріляти по фашистові, кожне яблуко має в руках німця розірватися бомбою.

Ні, він мусить щось зробити!

Стояв спекотний серпень. Альоша разом з тіткою та іншими односельцями прибирав зерно, молов у жорнах жито на хліб. Коли були зовсім спекотні дні, брав вудки чи сітку-топтуху і йшов ловити рибу в заплавах Берези. Одного разу він помітив групу німців, безтурботно купаються в річці. Назавтра Альоша був тут вже з ранку. З автоматом заліз в густий верболіз на самому березі і став пильно вдивлятися в той берег річки. Німців не було. Кілька разів, здіймаючи стовпи пилу, проїжджали на Бобруйськ або на Елизово машини, але не зупинялися, і купатися ніхто не виходив. Три дні поспіль Альоша даремно сидів в прибережних кущах. Тричі повертався назад. Незадоволений і злий, він ховав у дуплі товстої осики свій автомат.

“І чому мені так не щастить?” – з образою думав Альоша, забираючись в четвертий раз в ті ж вербові зарості, звідки і річка, і той берег її видно як на долоні. Причаївся. Поривом вітру доніс гул моторів. Незабаром на дорозі здалися стовпи пилу, які все наближалися й наближалися. Не встиг Альоша зручніше влаштуватися, як з високого берега почали збігати німці. Вони на ходу роздягалися і кидалися в воду. Німці реготали, як гуси під час бійки, голосно отфыркивались.

Альоша, приладивши автомат, вибрав місце, де зібралося більше німців. Раптом помітив, що з кожної вантажівки у бік лівого берега націлені кулемети. Альоша мимоволі притиснувся до землі і зняв зі спускового гачка палець.

“Партизан повинен бути кмітливим і не ризикувати даремно життям, він повинен бити ворога тоді, коли той цього не чекає”, – говорив колись Василь Іванович. Значить, відкривати стрілянину проти кулеметів зараз не треба.

Через півгодини німці, обганяючи один одного, побігли до своїх машин. Тільки Альоша зібрався вийти із засідки, як на тому березі з’явився легковий автомобіль. Грюкнули дверцята, вийшло троє німців, і всі вони спустилися до річки.

“Офіцери! – обрадувано прошепотів хлопчик. – Гаразд, ми вам покажемо, як поганить нашу річку. Тільки роздягайтеся жвавіше…”

Офіцери не поспішали. Вони повільно, як люди похилого віку в лазні, роздягалися, переступали з ноги на ногу, говорили про щось, поки нарешті самий довготелесий, зігнувшись, як чапля, дугою, не спробував воду. Щось прогоготал своїм і поліз глибше в річку.

Офіцери борсалися в річці, катулялися, як качки, потім взапуски попливли навскіс до середини річки. Ось вони вже так близько, що Альоша добре відрізняє одного від іншого.

– Цурик! – крикнув переднім довготелесий.

І в ту ж мить Альоша натиснув на спусковий гачок.

– Є один! – крикнув Альоша.

Рудий товстун, щосили вимахуючи руками, поспішав дістатися до свого берега.

– Брешеш, рудий пес! – шепотів Альоша. – Не втечеш…

Черга з автомата хлестнула по воді, рудий щось вигукнув і, захлинаючись, пішов до дна. Тоді Альоша почав ловити на мушку довготелесого. Але, натиснувши на спусковий гачок, не почув пострілу.

– Щастя твоє, собака, що всі патрони вийшли. Да ладно, не я, так інші доб’ють…

Довготелесий, допливши до берега, швидко поповз у кущі і не показував звідти носа…

Річка плавно несла свої зеленкуваті води. Було тихо.

Діставшись до будинку лісовими стежками, Альоша нікому не сказав про свою першу удачу: навіщо хвалитися?

Час минав. Непомітно настала осінь. Над мокрим лугом високо, як ніколи, під самими хмарами летіли на південь, тужливо прощаючись з рідними місцями, потривожені боями і пожежами гуси.

Холодним ранком, коли річковий туман оповив прибережні кущі, Альоша сів у верболозі і, чекаючи чогось, став поглядати вниз за течією річки. Звичайно в такий час з Бобруйська на Елизово проходив катер, на якому інший раз бувало повно німців. А ось і він, важко хекаючи, показався з-за крутого повороту. У Альоші тривожно забилося серце. Що станеться нині на Березі-річці? Чи вдасться? Катер… Адже це не безпорадні офіцери у воді…

Катер наближався. На палубі Альоша нарахував п’ятнадцять німців. Один з них, в окулярах, сидів на діжці і награвав на губній гармошці мотив російської пісні, а другий сипло підспівував: “Вольга, Вольга, мати рідна…”

“Собаки! – подумав Альоша. – Расплавались на нашій річці та ще й пісні наші виспівують. Ну, я вам зараз покажу “Вольгу, Вольгу”. – Та, натиснувши на спусковий гачок, давай поливати свинцем заметавшихся в паніці німців. Німці падали один на одного, як підкошена трава, а хто вцілів, стрибав за борт, намагаючись сховатися за катером, який чомусь став кружляти на місці і, нарешті, поплив вниз.

Несподівано з боку Елизова застрочили кулемети, в кущах засвистіли кулі. Провыла міна і, здійнявши стовп бруду, шмякнулась неподалік від кущів, де ховався Альоша. З распахнувшихся на борту катера віконець висунулися і застрочили автомати.

Альоша спритно сповз у видолинок і щодуху помчав у гайок, де паслася на прив’язі кінь. Незабаром він мчав на буланому в глиб лісу.

На наступний день люди розповідали, що партизани з берега вбили шістьох німців на катері. А німці оголосили населенню, ніби вони знищили роту партизан, втративши в цьому бою тільки одного солдата.

Правду знали в загоні, куди вночі знову пробрався Альоша з нерозлучним автоматом.

– Ну, що ти з ним зробиш! – не приховував радості командир. – Як ти його не приймеш, коли він вже давно лісовий солдатів…

Так піонер села Лютино Кличевского району Олексій Голосевич став справжнім партизаном.

Загін очистив майже весь район від німців і поновив у ньому Радянську владу.

Альоша був відмінним розвідником. Він переправлявся через річку в місця розташування поліцейських гарнізонів, добував відомості, зв’язувався з вірними людьми, розповсюджував листівки, інший раз приносив у загін гранати, гвинтівки, патрони, здобуті під час вилазок. Пішла по селах слава про відважного піонера-розвідник і месника. Німці навіть призначили високу винагороду тому, хто зловить Альошу і доставить живим. Та не так легко було це зробити. Зате часто знаходили поліцаї де-небудь на стіні казарм записку з коротким змістом:

У 1943 році, влітку, коли почалися жнива, – каральний загін поліцаїв вночі перебрався через річку і зненацька оточив землянки села Лютино. Альоша в той день, повертаючись із завдання, заглянув до дядька, щоб переодягнутися.

– Алешенька! – крикнула, вбіг у землянку, тітка. – Біжи! Німці в селі.

Альоша схопив свій автомат, гранату і кинувся на вулицю.

– Стій, здавайся! – закричали поліцаї.

Альоша, спритно перескочивши через паркан, побіг городами. Попереду були вільхові зарості – туди. Поліцаї бігли слідом і не стріляли: начальник наказав спіймати партизана-розвідника у що б то не стало живим.

– Стій, стій! Здавайся, нічого з тобою не зроблять! – чув відважний партизан гучні вигуки “бобиків”.

Раптом Альоша обернувся і, крикнувши: “Партизани не здаються”, вистрілив у найближчого поліцая. Той спіткнувся і впав в болотяну трясовину. Інші зупинилися в нерішучості.

– Стріляй, а то втече! – крикнув старший з “бобиків”.

– Наказано взяти живцем! – озвався хтось із них.

Альоша перебіг через невелике болітце. Раптом затріщав автомат – це дав чергу підоспілий офіцер-німець. Тоді поліцаї почали стріляти. Альоша похитнулась, пробігла ще кілька кроків і впав у бруд. Важко підняв голову, озирнувся і ослабленим голосом крикнув той, що кричав червоний командир у фільмі “Чапаєв”:

– Брешете, гади, живцем не візьмете!

Розривна куля вдарила йому в руку, і Альоша випустив автомат. Навколо в кущах тріщали розривні кулі. Альоша помутневшими очима бачив ще поліцаїв та німців, які, ховаючись за кущами, підбиралися до нього. Він підвівся і, зібравши останні сили, утоптав автомат в бруд, щоб не дістався він ворогам. Здоровою рукою відстебнув від пояса лимонку, підніс до губ чеку, щоб підірвати себе. Гаряча куля розсікла йому щоку, і закривавленим обличчям він уткнувся в мокру болотяну купину.

Підбігли німці і поліцаї розлючено топтали його ногами й били прикладами. Прыщеватый німець відійшов на два кроки і вистрілив хлопцю в голову.

Несподівано десь за кладовищем почулися постріли. З криком “Відрізають відхід!” карателі кинулися врозтіч…

Партизани насилу відшукали Альошу, втоптанного в трясовину. Він ледве дихав. На ношах віднесли в село, обмили теплою водою і перев’язали чотири рани. Остання куля німця прострелила хлопчикові вухо. “Голова вціліла”, – зрадів партизанський лікар.

Маленький Коля, простягнувши до лікаря тремтячі руки, раптово попросив захриплим голосом:

– Дядечку, рідненький, не дай померти братика. Адже У мене нікого більше немає. Я ж один, один залишуся – ні матері, ні батька…

– Альоша буде жити.

І ніби на підтвердження цих слів лікаря, Альоша розплющив очі і ледь чутно попросив:

– Пити.

Більше двох місяців лікували юного героя партизанські лікарі в Запіллі. Коли рани загоїлися, Альоша все ще трохи накульгував. Одного разу він з’явився в штабі.

– Живий-здоровий, на будь-яке завдання готовий! – жартома відрапортував він.

– Ні, зарано тобі ще на завдання, набирайся сили, – відповіли йому.

– У загоні після блокади багато поранених, ось я…

– Не лікувати ти їх збираєшся? – перебив Альошу один з командирів.

– Для цього є лікарі. А я знаю, де можна роздобути медикаменти.

Альоша наполіг на своєму, і його відпустили за річку. Там, біля одного села, була розбита в бою німецька санітарна машина. Частина медикаментів забрали осиповичские партизани, інше було роздано селянам.

Через три дні Альоша повинен був повернутися назад. Минув тиждень, а про хлопця нічого не чути.

– Бити нас нікому, – дорікали один одного в штабі. – І треба ж було відпустити його у вовче лігво.

Як-то вранці черговий по табору побачив дивну віз: верхи на коні їхав хлопчина і весело насвистував пісеньку.

На возі лежало щось, укрите ялиновими гілками і мохом.

– Альоша! – зрадів вартовий.

Командир загону босоніж вискочив з куреня назустріч хлопчині. Альоша неквапливо скинув гілки, мох.

На возі були ящики: в одному – медикаменти, в іншому – німецькі гранати. Та ще два автомати і повна кошик патронів.

– Де ж ти роздобув? – здивувався командир загону.

– Там, – злазячи з коня, весело відповів Альоша і махнув рукою в бік річки. – Там, у Столярах, подружився з добрими дядьками. Шкода, одного німецькі вівчарки розірвали. Зате добрі люди зібрали за три дні для нас цей подарунок. Якщо б не ця штука, давно б у таборі був, – і Альоша дбайливо дістав повну бутель.

– Спирт! – зраділо вигукнув лікар.

– Для хірургічних операцій, – поважно пояснив Альоша.

Прийшла весна сорок четвертого року. До Березинским лісах наближався фронт. Німці гнали до Німеччини мирне населення. Діточок відвозили за кілька кілометрів і спалювали в колгоспних коморах.

– Хто ж мого Кольку захистить? – питав Альоша у партизанів. – Адже він маленький, сам не втече, в разі чого, в ліс.

Командир загону дозволив Альоші призвести брата в табір.

І ось одного разу вночі на Кличевский партизанський аеродром прилетів літак з Великої землі за пораненими партизанами.

Альоша став прощатися з Колею. Поранених вже розмістили в літаку, а Коля повис у брата на шиї і не міг відірватися.

– Ну, не плач, братику. Скінчиться війна, побачимося. І годі сльози лити, не маленький, через рік в школу підеш, – говорив Альоша, а у самого мокрі від сліз щоки. – До побачення, Коля, слухайся хороших людей…

Злетів літак в нічне небо і зник у беззвездной темряві… Більше

Коля ніколи не бачив свого брата.

Альоша Голосевич загинув у листопаді 1945 року, вже після війни. Він з одним знайшов у річці не розірвався снаряд, ще з війни, від зіткнення з яким стався вибух і Альоша загинув…

Альоша був справжнім захисником Батьківщини, вічна йому пам’ять.

Автор: М. Скрипка