Босоногий гарнізон


Філіппов Євген
Босоногий гарнизон
Босоногий гарнизон
Босоногий гарнизон
Босоногий гарнизон
Босоногий гарнизон
Босоногий гарнизон
Тимофій Тімонін
Босоногий гарнизон
Максим Церковників
Босоногий гарнизон
Семен Манжин
Босоногий гарнизон
Аксен Тімонін (командир)
Босоногий гарнизон
Пам’ятник на місці страти хлопців
Босоногий гарнизон
Напис на пам’ятнику
Босоногий гарнизон
Місце поховання хлопців

«Ми клянемося весь час бити фашистів, по-всякому шкодити їм. Ми будемо мстити за розстріляних та закатованих жінок, дітей, старих. Кров за кров! Ніхто з нас не злякається, не відступить і не змінить. За зраду і боягузтво – смерть».

ВЕРБУВАННЯ, 1942 рік

Події описані в цьому оповіданні не вигадка, вони відбувалися насправді, в 1942 році. Йшла Велика Вітчизняна війна, німецько-фашистські загарбники, рвалися до Сталінграда, Червона Армія боронила рідну землю як могла, але відступала залишаючи рідні міста і села, тому що фашисти були краще підготовлені та озброєні, вони довго готувалися до війни з нашою країною.

За Доном гриміли гармати. Над займищем висіла руда рвана хмара. З хмари з виттям вилітали горбаті німецькі літаки. Вони носилися над верхівками дерев. Пахло гаром. На Дону йшли жорстокі бої за переправи.

В останніх числах липня гітлерівська армія форсувала річку Дон і зайняла на лівому березі козачий хутір Вертячий. Шістдесят друга армія, виснажена в боях за донські переправи, відкочувалася до Сталінграда. Вдень і вночі на битих степових шляхах гуркотіли танки. Тяглися обози, оповиті пилом. Між машин і возів, ледве пересуваючи ноги, пасли корови, кози, вівці. Тут же, в загальному потоці, почорнілі від втоми і пилу, йшли жінки, діти, старики. А по узбіччях доріг колыхалась жовта, висока пшениця в очікуванні свого господаря. Але трудівники йшли на схід. За ними по п’ятах шагала війна. Ночами на заході палало багряне сяйво. Горіли колгоспні поля. Війна шагала до Сталінграда, де російський солдат здобуде першу перемогу і розвіє міф про непереможність німецької армії, але це буде потім, а поки гірке і вимушений відступ.

Тимонины жили на околиці хутора Вербування. Глава сімейства Пилип Дмитрович, дуже переживав, що буде з їх хутором і з його родиною коли прийдуть німці, тривожили його гіркі чутки про звірячі розправи фашистів над мирним населенням хуторів і станиць. Що буде з його синами Аксеном і Тимошкой? Бідові хлопці, гарячі, незважаючи на те, що малолітки.

Аксен і Тимошка хвилини не могли сидіти вдома. Спозарання, ледве над хутором займався світанок, вип’ють парного молочка, схоплять за краюхе хліба й за околицю. Мати тільки головою хитала слідом, не встигала і слова мовити.

Аксен був старший. Йому пішов п’ятнадцятий рік. Не будь війни, навчався він у восьмому класі. Науку Аксен любив, від книжок, бувало, не відірвеш. Прийде зі школи, похлебает борщу поспіхом – і за книжки. У хаті біля нього був свій куточок. А в цьому куточку чого тільки не було! І географічні карти, і саморобні лінкори і крейсери, і моделі літаків з червоними зірками на крилах.

Мати з батьком не могли намилуватися на старшого сина. Аксен ріс допитливим хлопцем, наполегливим, хоча на вигляд здавався боязким. Може, за це і любили батьки Аксена більше, ніж Тимошку.

Тимошка ріс по-іншому. У школі вчився абияк: застряг на два роки в першому класі. Сусідський казачонок, Ванюшка Міхін, назвав його «недотепою» і жорстоко поплатився: Тимошка розквасив Ванька ніс.

Пилип Дмитрович і рахунок втратив витівок Тимошки: чи то в сусідній сад залізе, то на колгоспні баштани, то з рогатки вікно кому розіб’є. Одного разу колгоспний сторож, в який вже раз, поскаржився батькові:

– Вгамуй, Митрич, свого бандитенка. Знову сьогодні вештався баштанам з дружками.

Пилип Дмитрович похмуро мовчала, а коли Тимошка прийшов додому, взяв широкий шкіряний ремінь і скупо кинув синові:

– Сымай штани.

Тимошка шморгнув носом, переступив з ноги на ногу, покосився на батька й мовчки послухався.

Скинувши штани, він покірно ліг на підлогу і витягнув босі короткі ноги, вкриті синцями, подряпинами і пилом. Пилип Дмитрович легенько стьобнув його по спині ременем. Тимошка підібрав руки під голову і мовчав. Худеньке тіло його з гострими лопатками навіть не здригнулося. Тоді Пилип Дмитрович наліг на ремінь і дзвінко ляснув удруге. На тілі відбилась червона смужка. Тимошка мовчав. Пилип Дмитрович наліг міцніше. Ремінь вже зі свистом розітнув повітря і вп’явся в тіло, а Тимошка мовчав.

Здивований поведінкою сина, Пилип Дмитрович відкинув ремінь і сказав:

– Вставай, бесенок… Все одно без толку.

Тимошка проворно скочив на ноги, надів штани і вибіг у двір. Батько проводив його беззлобным поглядом. Десь у глибині душі шевельнулась батьківська гордість: здоровань, раз під ременем мовчить.

Сини росли несхожими один на одного, і Пилип Дмитрович побоювався, що Аксен і Тимошка не порозуміються між собою. Але як дивно іноді складаються характери хлопців і як часто помиляються в них батьки!

Тимошка був у хуторі першим забіякою, наривався на будь-якого хлопця. Але коштувало з’явитися Аксену, Тимошка відразу боявся, ставав слухняним.

Коли почалася війна, хлопці вчилися гасити запальні бомби, надавати першу допомогу пораненим. Але поки війна гриміла далеко від Дону, ці заняття були схожі на гру. Тепер же, коли гармати і бомби загуркотіли у хутірській околиці, хлопці зрозуміли, що війна прийшла і до них на хутір.

В цей теплий ранок гуркіт артилерійської канонади наблизився до самого хутора. Здавалося, бомби і снаряди рвалися десь зовсім поруч.

Тимошка прокинувся першим. Він протер очі кулаком, прислухався. Потім штовхнув Аксена в бік і гаряче зашепотів йому на вухо:

– Ксеша… Вставай… Ксеша! Німці йдуть!

Аксен швидко скинув ковдру.

– Які німці? Ти що, очманів?

Аксен, Тимошка і їх друг Сьомка вирішили збігати в розвідку і довідатися, далеко чи фашисти. Вони далеко втекли від хутора, і по дорозі натрапили на ящик з справжніми гвинтівками і тут же поруч, виявили патрони. Гвинтівок було дванадцять. Неподалік у лісочку сховали виявлений арсенал і домовилися ні кому про нього не розповідати. Перед заходом сонця вони повернулися в хутір.

На інший день артилерійська канонада стала повільно віддалятися по напрямку до Сталінграда, а потім і зовсім затихла. Тиждень хутір вичікував: жителі виходили до плетням, довго дивилися на в’ється змійкою заплавну дорогу, звідки, за їх міркувань, повинні були з’явитися німці. Але минали дні, а дорога залишалася порожньою. І життя на хуторі поступово входила в свою колію.

Думали, гадали козаки – і не могли нічого зрозуміти. Чия ж Вербування? Надовго пішли червоноармійці? І навіщо вони йшли, якщо німців не видно? В хуторі не знали, що німці вже прорвалися до Волги і зав’язали бої на околицях Міста.

Через кілька днів, після того як були знайдені гвинтівки, під мостом зібралося зо два десятки хутірських хлопців. Сиділи на піску. Аксен говорив:

– Червоноармійці які стояли у нас на хуторі, коли йшли, залишили мені записку наостанок: «Бережіть підручники, вище голови, гвардійці. Ми скоро прийдемо і тоді ви зможете повернутися до навчання!» Ось така справа… Хто вміє стріляти?

– Я з рушниці стріляв, – жваво відповів Максимко Церковників. – На полювання стріляв, з папанькой.

– Рушниця не в рахунок, – махнув рукою Аксен. – Німця з рушниці не вб’єш.

– Ксеша, – раптом подав голос Сьомка Манжин, – ми справді будемо воювати?

– А що робили червоноармійці? – нагнувся до нього Аксен.

– Воювали! – здивовано розвів руками Семка, що, мовляв, за запитання.

– Дарма, чи що, нас гвардійцями назвали?

– Ксеша, – перебив Аксена Максимко, – тут Ванюшка Міхін… Просить прийняти його в нашу компанію…

– У нас не компанія, а загін. Ясно? – Аксен був суворий, як справжній командир.

– Ваньку не приймай, – шепнув Тимошка.

Аксен здивовано глянув на нього.

– Не приймай, братан. Плакса він…

– Міхін, йди сюди! – голосно покликав Аксен.

В коло піднявся щуплий чорноокий хлопчина і з недовірою озирнувся.

– Хочеш з нами?

– Хочу, – відповів Міхін тихо.

– А не забоишься?

– Ні.

– А якщо до німців трапиться… Бити будуть, може, зовсім вб’ють. Не забоишься?

– Я його знаю, – сказав Максимко. – Нічого хлопець. Приймай, Аксен.

Аксен відпустив Міхіна, піднявся.

– А тепер слухай мою команду. – Він заглянув у книжку і скомандував: – В одну шеренгу ставай!

Хлопці швидко вскочили, засперечалися, кому за ким ставати. Нарешті, «гарнізон» був збудований. Блищали засмаглі запилені голі ноги, вітер надував вимазані глиною сорочки. Аксен прискіпливо оглянув стрій і залишився задоволений виправкою своїх підлеглих. Він підняв із землі гвинтівку і сказав:

– Про цю гвинтівку нікому ні слова! Хто скаже, будемо судити! Своїм судом…

Про решту зброю Аксен не сказав нікому, навіть тим, кого взяли в гарнізон. Крім нього, Тимошки, Максимка та Семки Манжина, про захованих гвинтівках ніхто не знав.

Стріляти вирішили в лебедя, на пустирі. Аксен перекинув рушницю через плече. Патрони він доручив нести Тимошке.

– Пішли, – сказав він просто, забувши, що для цього є команда.

Низько, майже над самою землею, пронеслися два літаки з чорними хрестами на крилах.

– Дивіться, ребя! – закричав Сьомка. – Папірці кинули!

В небі тремтіли рожеві листки. Вони дедалі нижче опускалися до землі, їх вітром несло до пустирю. Хлопці кинулися підбирати листівки. Аксен підняв один листок. На ньому був надрукований великий портрет Гітлера – з вусиками і чубчиком і текст його звернення.

– Селяни Дону, – повільно прочитав Аксен. – Славні донські козаки! Сталінград оточений. Доблесна німецька армія добиває більшовиків. Фюрер дає вам повну свободу. Зустрічайте німецьких солдатів хлібом-сіллю. Хай живе фюрер…

Хлопці затихли. Аксен спохмурнів. Вітер тріпав листівку в його руках.

НОВИЙ ПОРЯДОК

Після першої кулеметної черги німецьких мотоциклістів, що вишикувалися на околиці хутора, жителі Вербування остовпіли: навіщо стріляють, коли в хуторі одні баби і дітлахи? Не інакше, як помилилися німці, або вирішили полякати. Але коли грянув новий кулеметний залп і кулі злими осами зажужжали хутором, козаки і козачки засмикалася в пошуках укриття. Десь заголосила козачка, десь почувся важкий стогін і несподівано обірвався.

Мотоциклісти на повному ходу увірвалися на вулицю, поливаючи свинцем солом’яні дахи та вікна будинків. Дзвеніли шибки. Над садами злетіли пір’я.

Населенню було наказано зібратися на площі перед правлінням колгоспу. Йшли знехотя, похнюпивши голови, озираючись на короткі німецькі автомати.

На різьбленому ганку будинку, з’явилися два німця: худий білявий, з виразом повної байдужості на обличчі, і рожевощокий, з черевцем, унтер-офіцер. Ззаду стояли автоматники. З двору на натовп мовчки дивилися холодні стволи кулеметів. Блондин щось швидко і уривчасто заговорив по-своєму. В руці він тримав короткий кавалерійський хлист. І коли скінчив говорити, хлист сухо клацнув по халяві чобота.

– Панове козаки, – звернувся до натовпу унтер-офіцер. – Пан обер-лейтенант Фрідріх Гук… дуже радий… е-е-е… познакомица з вами.

Він замовк, і в ту ж хвилину знову почувся різкий уривчастий голос обер-лейтенанта.

– Пан Фрідріх Гук, – продовжував перекладач унтер-офіцер, – дуже радий повідомити вам, що е-е-е… совьетская влада тепер не сучествует… Капут… совь-етская влада… о-гей! – і він покрутив навколо своєї шиї рукою, представляючи уявну петлю, потім виразно показав на небо. – Велика Німеччина дає вам свобь-е-ду. Пан Фрідріх Гук буде е-е-е… вашим комендантом. Моє їм’я… е-е-е – пан Асмус. Я буду помічник пана коменданта. Имье-ньому великого фюрера ми встановлюємо в вашому селі новий порядок.

Хуторяни слухали, схиливши голови.

– Сьогодні і назавжди, – продовжував Асмус, – ви повинні слухатися пана каменданта і виконувати всі його накази. За порушення будь-якого наказу – розстріл. Зрозуміло я говорью?

– Куди вже зрозуміліше, – тихо сказав Пилип Дмитрович.

Асмус оглянув козаків.

– Тепер слушаль мене уважно… Вам забороняється: ходити по вулиці після семи вечора, їхати з хутора без дозволу пана коменданта, пускати незнайомих людей, шуміти, вкривати від солдатів фюрера продукти. Надлишки негайно будуть конфісковані на користь німецької армії. Забороняється мати російські книжки, за якими навчалися діти. Забороняється закривати це… ваш маєток…

– Слушаль уважно! – гримнув Асмус. – Повторювати не буду! Забороняється: мати радянський гроші, документи, папір. Забороняється змінювати рік народження дітей. Діти ми візьмемо на облік. Коли солдати фюрера повністю звільнять Росії від більшовиків, будемо навчати ваших дітей. Будьте розсудливі, панове козаки, виконуйте наші накази, і ви будете нами задоволені… Ви повинні трудица, давати масло, молоко. Ми будемо жити з вами тобре.

Юрба раптом розступилася, і до ґанку твердою ходою попрямував людина з непокритою головою. Він витягнув руки поперед себе. Вітер тріпав кошлаті краю довгого козацького рушника, а на рушнику лежала окраєць житнього хліба. Юрба глухо зарокотала, шиї витягнулися. Пилип Дмитрович скрипнув зубами, очі його налилися кров’ю. Це був Устин, житель Вербування, він зустрічав фашистів, як дорогих гостей. ЗРАДНИК. Після чого фашисти призначили Устина старостою села.

– Падло! – процідив він крізь зуби, хоча за все своє життя не сказав нікому лайливі слова.

Увечері Аксен і ще кілька хлопців взяли рогатки і коли настала ніч, почали стріляти по вікнах будинку Устина, полетіли скла, в будинку лунали крики та верески. Хлопці зробили кілька пострілів і втекла. Це була перша операція Босоногого гарнізону. Одного разу, через кілька днів після цієї ночі, хлопці побачили на вулиці старосту. Під правим оком і на лобі в нього були синці.

– Ось це фону-а-рі-кі, – тихо простягнув Тимошка, коли вони пройшли повз старости.

Староста одним оком пильно подивився услід дітлахам. Потім, опустивши голову, закрокував по вулиці і зник у німецькій комендатурі.

Через кілька днів Аксен знову зібрав хлопців біля мосту, на своєму командному пункті.

Прийшло більше десятка підлітків. Аксен виставив варту, на чолі якого послав Семку Манжина, потім запитав у хлопців:

– Минулого разу я звелів принести піонерські краватки. Принесли?

– Принесли, Ксеша!

– Треба їх заховати. Якщо німці вдома знайдуть, буде непереливки. Ясно?

Хлопці один за іншим дбайливо витягали краватки з-за пазухи, з кишень і передавали їх Аксену.

Аксен згорнув краватки і сховав їх під сорочку.

– Я думаю ось що, – сказав він. – Треба нам в ліси подаватися, зберемо загін з пацанів: наші підуть, аверинских подговорим, ляпичевских. Дивись, скільки!

– Пацанів в хуторах багато, – підтвердив Федько Силкін.

– Потім зустрінемо партизан, – розвивав Аксен свої плани.

Хлопці дивилися на нього недовірливо: про яких це він говорить партизанів?

Але Аксен вірив, що десь на донських лісах партизани повинні бути.

І вони були. І їх штаб знаходився недалеко від Вербування, кілометрах у тридцяти. Загоном командував голова сусіднього райвиконкому Воскобойников, з яким Аксен одного разу навіть фотографувався. Було це в сороковому році, в піонерському таборі на Дону у станиці Нижньочирської. Воскобойников був учасником громадянської війни, і хлопці запросили його в гості на свій збір. Перед настанням німецької армії на Сталінград Воскобойников скликав своїх надійних товаришів і відвів у ліс. Загін діяв на донських переправах, підривали німецькі склади. Але нічого цього Аксен не знав. І все ж йому вірилося, що партизани існують і він їх знайде.

АМБАР

Одного разу хлопці побачили на краю хутора, комора, який німці використовують як склад. Тимошка відстежив за кілька днів, як ведуть себе часові, скільки людей і коли його відвідують. І потім вирішили витягнути звідти продукти, щоб німцям не було чого їсти. Готувалися довго. І все вийшло, тихо підійшли Тимошка і Семка забралися всередину, решта чекали за пагорбом, за умовним сигналом підійшли до комори і витягли більшу частину продуктів, м’ясні консерви, ковбаси і ще купу всього. Потягли всю здобич в ліс. Операція була виконана відмінно. Перед лісом Аксен зупинився. Світало.

– Побудьте тут, – сказав він. – Я подивлюся одне місце…

Залишивши хлопців охороняти видобуток, Аксен підійшов до перелеску, розсунув кущі. У балочці, що на землі лежав чоловік. Аксен здригнувся і завмер на місці. Його пронизав страх. Він хотів відскочити назад, але спіткнувся, присів на холодну землю. Він виявив пораненого російського солдата, який стікав кров’ю, у нього були перебиті ноги. Аксен обробив йому рани і допоміг перебратися глибше в ліс, зробив солдату місце для лежання і трохи замаскував це місце. Продукти заховали тут же недалеко від солдата. Після цієї зустрічі Аксен кожен день приходив до солдата, годував його, обробляв рани і вони ще довго розмовляли.

– Так правда, що Сталінград здався? -запитав Аксен, одного разу у червоноармійця.

– Ні, Аксен, фашисти ніколи не візьмуть це місто. Бої йдуть жорстокі і наш народ героїчно бореться, а те, що фашисти кажуть, так це для того, що б наші люди в тилу, перестали боротися…. – відповів солдат

Після операції Босоногого гарнізону в коморі, фашисти у всіх будинках проводили обшуки, вони шукали продукти зі складу, вривалися в будинки извивали людей, але так і не дізналися куди поділася їхня провізія, тоді по хутору і поповзли чутки, що поруч діють партизани.

Через два дні Вербування знову сполошилася. Хтось побачив на сільраді оголошення. Але це оголошення було зовсім незвичайне. Трьома різними олівцями на листку зошитового паперу було написано: «Товариші! Німці брешут, що Радянська влада розбита. Брешут, сволочі, що Сталінград здався: місто наше, і наші скоро прийдуть. Не вірте гадам».

Внизу сяяла яскрава зірка, а під нею стояв підпис: «Партизани».

Дивлячись на листівку, Пилип Дмитрович одразу впізнав, хто намалював цю яскраву зірку, але нікому нічого не сказав, вирішив поговорити з Аксеном будинки, один на один.

ПРОТИВНИК НЕРВУЄ

У перших числах жовтня почалися перші приморозки. Калюжі, що утворилися в займище після дощів, затяглися крихким, прозорим, як скло, льодком. Дрібне слюдяное кришиво з’явилося й у берегів Донський Цариці. Вітер, як казали козаки, повернув з міста, з півночі.

Німці все ще продовжували запевняти, що Сталінград скоро впаде і Росія буде знищена, але люди чекали інших змін.

День і ніч тяглися через Вербування важкі німецькі тягачі і автомашини. Вони йшли по широкому грейдеру, до Дону. У кузовах машин сиділи похмурі солдати з піднятими комірами шинелей і скляними очима дивилися на чужі поля.

– Навіщо ви прийшли в Росію, фріци? Що ж вам вдома не сиділося? Адже отримаєте ви скоро всі по сопатке – дивлячись на фашистів говорив Пилип Дмитрович. І він був прав. Над вантажівками стирчали кулемети. Гітлерівці не почували себе спокійно у власному тилу.

Над Вербуванням все частіше почали пролітати літаки з червоними зірками.

Аксеновский гарнізон чесно ніс службу. В хуторі ні-ні та й з’являлися листівки. У них говорилося, що перемога прийде скоро, що фашисти будуть розбиті. Комендант видав наказ про страту кожного, хто приховує партизан, призначив велику нагороду за їх затримання. Фашисти боялися партизанів.

Аксен часто приходив в займище до пораненого командира, приносив йому їжу, перев’язувальні матеріали. Нога у командира починала гоїтися. Аксен зробив для нього невеликий курінь в густому переліску, натаскал сіна.

– Так, кажеш, партизанів німці шукають? – запитав червоноармієць Аксена, коли той розповів йому про наказ коменданта.

– Шукають.

– Це добре! – посміхнувся командир. – Підривати б склади треба, знищувати машини, але ви не зможете цього зробити. А ось в страху тримати їх – це вам під силу. І це дуже здорово. Нехай думають, що діють справжні партизани. Нехай нервують. На війні і це важливо…

ПОШТОВА ОПЕРАЦІЯ

Нові чутки приголомшили Вербування. Невідомі серед білого дня пограбували німецьку пошту. Хуторяни передавали один одному, що пошта очищена дочиста, зникли важливі секретні папери. Про викрали документи ходили найнеймовірніші чутки. Одні стверджували, що біля пошти бачили чоловіка, загримованого під стару. Інші бачили зовсім молоду дівчину, яка схопила сумку, сіла на німецький мотоцикл і вихором помчала з хутора. Треті говорили, що забрав пошту загін партизан.

Але наліт на пошту вчинили Тимошка і Семка. Зробили самі, нікому не кажучи ні слова, навіть Аксену. Пошта знаходилася в старому будинку, двері якого не закривалася. Може бути, тому комендант поставив тут вартового. Тимошка і Семка вибрали хвилину, коли вартовий пішов до комендатури, і проникли в будинок, схопили два легких мішка і вихором помчали до яру. На пошті виявився забутий німцем карабін. Тимошка прихопив його з собою. Листи віднесли до перелеску і спалили, а карабін Тимошка сховав в таємниці від всіх, навіть від Аксена.

Наліт був настільки зухвалим і швидким, що пропажу пошти німці виявили три години потому. За цей час тричі змінилися вартові. При виклики на допит ніхто з них толком нічого не сказав. А Тимошка і Семка зробили свій висновок, що і такі справи закінчуються благополучно.

Після цього німці посилили караули. Козакам і дітлахам було заборонено з’являтися на вулиці після заходу сонця. Фрідріх Гук погрожував спалити дотла бунтівний хутір, якщо через тиждень не будуть спіймані «червоні бандити».

Староста все подозрительнее зиркав на Аксена. Він попадався йому на очі то на вулиці, то біля хвіртки будинку, на городі. Підніме шапку, посміхнеться, а сам так і прониже вузькими сірими оченятами.

Аксен здогадався: за ним стежать.

А через два дні заарештували батька Пилипа Дмитровича. Аксен прийшов з лісу, від червоноармійця додому і застав одну матір. Коли він дізнався про арешт батька, обличчя його потемніло.

– Дістань мені костюм, мамо, – тихо попросив він. Мати зрозуміла, що Аксен зібрався йти в комендатуру до німців.

Через кілька хвилин, він був вже там. Його кинули у чорну криту машину, яка стояла поруч з комендатурою. Там було вже вісімнадцять хлопців, дві жінки. У кутку сидів і його батько.

Так, ось він, майже весь загін тут. Всі хлопці. Як же це сталося? Всіх зловили. Всі потрапили в чорну машину.

Аксен ще раз озирнувся, звикаючи до напівтемряві, і побачив, що в машині немає Тимошки і Семки Манжина. Може бути, хоч їм вдалося втекти?

Тимошку і Семку Манжина, спіймали за селом, вони довго тікали і відстрілювалися поки не скінчилися патрони.

Рослий німець схопив Тимошку за вухо й потяг за собою. Інший підняв Семку і стусанами штовхав поперед себе. Семка кульгав, кусав до крові губи, але мовчав…

– Тягніть, гади! – крикнув Тимошка. – Все одно втечу! Не жити вам фашисти, кляті тварюки! Всіх переб’ють наші! Наші прийдуть помстяться!

Тимошку повалили на землю і почали бити по обличчю, по животу, по голові. Рослий автоматник накрив волохатими пальцями Тимошкино вухо і з перекошеним від злості обличчям вивернув його.

Тимошка скрикнув від дикого болю. Але раптом схопився на ноги й, петляючи, побіг до села.

Німець здивувався. Смертельно побитий хлопчина з відірваним вухом на його очах тікав в хутір. Тимошку спіймали. Незабаром його заштовхнули в чорну машину, де сиділи всі хлопці.

Ця машина служила німцям для перевезення м’яса. У правому верхньому кутку було віконце для вентиляції. Через нього в глуху темну машину пробивалося тьмяне світло.

Сидіти було ніде. Хлопці влаштувалися на підлозі, біля стінок. Одні стояли, інші опустилися навпочіпки.

Всі мовчали. Пилип Дмитрович, взятий заручником, тримав на колінах голову Тимошки і, гублячи скупі чоловічі сльози, теплом долоні зігрівав понівечене вухо сина. У когось знайшовся хустку, і Тимошке перев’язали рану. В темному кутку тихо голосила мати Омеляна Сафонова, прийнятого нещодавно в загін.

– Е-ех, синки, синки, – важко зітхнув Пилип Дмитрович. – І що ж ви наробили, синки… Як це у вас вийшло? Чого від мене ховалися?

Він зітхнув.

Хлопці, похнюпившись, мовчали. Мовчав і Аксен. Він думав про те, що вже не побачить командира і не передасть йому карту місцевості навколо Вербування та залізничної станції, яку по пам’яті, але майже точно малював ввечері. І ще подумав, що, дійсно, від батька не треба було нічого приховувати. Може бути, в цьому і була помилка?

А може, і не в цьому. Тільки приховувати не треба було. Даремно.

– Тепер думайте, – сказав Пилип Дмитрович, – як обвести нелюдів.

– Мовчати треба, – тихо озвався Аксен. – Ми нічого не збиралися робити. Крали просто по хуліганству. За крадіжку вбивати не стануть. Ніхто нас не вчив красти, самі хуліганили… Самі по собі. Так і треба говорити. Нехай б’ють. Поб’ють та відстануть. А якщо про наші плани скаже хто – розстріляють. Всіх розстріляють…

– Добре сказав Аксен, – підтримав Пилип Дмитрович. – Ви вже потримайте, хлопці. Знали, на що йшли. Триматися треба.

– Нехай б’ють, – зітхнувши, сказав за всіх Максимка.

– А ти, Міхін? – запитав Аксен, і все в машині скупчилися навколо плаче Іванка.

– Перестань, – продовжував Аксен. Несподівано він поклав йому руку на плече і зовсім по-дружньому заговорив: – Ну чого ти трясешься? Дивись, хлопці он не бояться, а їх теж бити будуть. Може, побільше твого будуть бити.

Ванюшка схлипував, ковтаючи сльози.

– Тримайся з усіма заодно. Будь сміливіше, – продовжував Аксен.

– Стра-ашно, – схлипнув Міхін.

– А ти погляньте на нас. Ми не плачемо… Заспокойся. Ну відлупцювати ще, подумаєш! Вийдемо – все заживе. А скоро наші прийдуть, батя твій повернеться з війни. Поживемо ще! Батю-то пам’ятаєш?

– По-омню…

– Ну ось… батю побачиш. Потерпи тільки, Ваня, все терплять. Нам теж треба потерпіти.

Міхін затих. Хтось смикнув його за комір, сорвавшимся голосом запитав:

– Ну, чого мовчиш?

– Не турбуйте його, хлопці, – спокійно сказав Аксен. – Він не видасть…

До вечора німці нікого не викликали. Але коли спустилися сутінки, в машину прийшов Фрідріх Гук і витягнув Міхіна. Серця ув’язнених тривожно загупали і завмерли.

– Знав, сволота, кого брати, – похмуро зауважив Пилип Дмитрович.

Міхіна привели в знайому кімнату з брудною підлогою. Посеред кімнати стояв широкий голий стіл. Поруч лежав товстий кабель з оголеним кінцем. Міхін побачив кабель, і судома скувала його тіло.

– Хто вешаль листівки? – запитав перекладач.

Міхін здригнувся, але промовчав.

– Хто руководиль бандою? – холодні очі німця прокололи підлітка.

Міхін мовчав. Комендант клацнув пальцем. Увійшли два автоматники, мовчки підхопили Міхіна, роздягли догола і кинули на стіл. Асмус підвів кабель, очистив його рукавичкою. Батіг свистнула і впилася в загорілу спину підлітка. Після цього удару Ванюшка все розповів фашистам…

7 ЛИСТОПАДА

Після Міхіна на допит викликали Максимку Церковникова. А через годину автоматники внесли його в машину і кинули на підлогу в закривавлених лахмітті. Максимко був побитий до напівсмерті. Він тяжко стогнав. Слідом за Максимкой повели Семку Манжина і незабаром кинули його на підлогу, такого ж побитого і непритомного.

Аксен підняв розбиту голову Семки і з тремтінням подивився на його рани. Семка відкрив на мить очі, шепнув полопавшимися губами:

– Міхін …… – і знову втратив свідомість…

Аксена викликали передостаннім. У машині мучились змучені товариші.

Аксен зійшов сходами на землю. Ніч була сира, темна. Зривалися дрібні краплі холодного дощу.

У кімнаті, перетвореної в камеру тортур, сиділи Фрідріх Гук і Асмус. Сліди крові на підлозі були притерты, стіл накритий білою скатертиною.

Фрідріх Гук посміхнувся тонкими губами і вказав на стілець. Аксен спокійно сів, поклав руки на коліна.

– Пан комендант попереджає, – заговорив перекладач, – якщо ти будеш говорити правду, тебе не будуть бити.

Аксен мовчав.

– Навіщо ти вороваль німецькі продукти?

– Є полювання, – спокійно відповів Аксен.

– Хто заставляль вас?

– Ніхто.

– Брешеш!

– Їй-богу, пан перекладач, – Аксен підняв наївні очі і посміхнувся.

– Ви маленькі партизани. Ви вороваль продукти для партизанів. Ви вешаль листівки. Ви майте гвинтівки!

Аксен байдуже вислухав Асмуса і неквапливо відповів:

– Про партизан я нічого не чув. Брехня це.

Комендант встав з-за столу і одним ударом збив Аксена на підлогу. Потім його роздягли і били оголеним кабелем. Аксен закусив губу і мовчав. Коли його кинули на підлогу, але впертий рот так і не розімкнувся. Тоді комендант присів на коліно і розтиснув зуби напівмертвого Аксена дулом пістолета. З рота ринула кров.

В ту хвилину, коли Аксена несли в машину, на порозі з’явився Тимошка у супроводі двох автоматників. Побачивши Аксена, він кинувся до нього, але його кинули на підлогу. Тимошка схопився і, поправивши пов’язку на вусі, ступив до столу. Але чотири руки міцно вчепилися в нього.

– Відпустіть! – крикнув Тимошка. – Я хочу говорити з паном комендантом.

Фрідріх Гук глянув на перекладача і кивнув автоматникам. Тимошка розправив руки, підійшов до столу.

– Ти хочеш розповісти, – почав Асмус і поперхнувся.

Тимошка, зібравши останні сили, розмаху вдарив Міхіна в обличчя. До нього кинулися автоматники, але він огризнувся:

– Не трожьте, гади… Сам ляжу.

Батіг свистіла й рвали шкіру на худий спині Тимошки. Міхін закрив обличчя руками і тремтів від жаху. Але ніхто не почув ні крику, ні стогону Тимошки… Здавалося, він помер.

На світанку, коли всі заарештовані були допитані і, побиті, тремтіли на холодній підлозі машини, двері несподівано відчинилися. Аксен, пересилюючи біль, підняв голову, побачив три темні постаті і раптом почув російську мову:

– Потерпіть, братики… Недовго залишилося мучитися. Німцеві скоро капут… Чуєте, братики?

Говорив рослий чоловік. Голос у неї був хрипкий, але ласкавий і душевний.

– Хто ти? – тихо запитав Аксен.

– Полонені ми… Німці на роботи пригнали з Калача. Знайшлися тут і серед їхнього брата люди, що пропустили до вар… Нате ось, хлібця принесли вам…

Полонений опустився навпочіпки перед Аксеном і поклав три маленькі буханця хліба.

– Спасибі, – сказав Аксен.

Полонений продовжував пошепки:

– Віконце тут у вас в машині є. Он там, – і він вказав на кут. – Пролізти можна… Зрозуміли? – І він квапливо піднявся. – Ну, до побачення, братки. Тримайтеся. – І всі троє покинули машину.

Аксен мовчки втупився на віконце, в яке пробивалися перші відблиски похмурого світанку. Так, в це віконце можна пролізти. Серце у Аксена шалено забилося.

– Хлопці, – тихо сказав він. – Хлопці… ми можемо бігти.

Заарештовані жадібно підняли голови.

– Як? – запитав Максим.

– У вікно.

– Біжимо! – загорівся Тимошка.

Аксен повернувся до нього і ще тихіше промовив:

– Але якщо ми втечемо, спалять весь хутір… через нас спалять… Комендант так і сказав… Ось… думайте, хлопці.

– Спалять, – важко зітхнув Пилип Дмитрович.

– Побіжиш? – запитав у Тимошки Аксен.

– А ти?

– Я? Я… ні…

Моторошна тиша настала у машині. І вже до самого світанку ніхто не сказав ні слова про втечу. А коли віконце зовсім посвітлішало, думати про це було пізно.

Йшов дощ. Холодний дрібний дощ. Над Вербуванням і донським займищем клубочився запізнілий туман.

Тріщали сороки. Вербування тонула в холодному мороці. Дахи будинків почорніли, вулиці притулилися до землі, немов ховаючись від дощу. Настав ранок.

Весь німецький гарнізон був на ногах. Приїхали поліцаї. Автоматники місили грязь від хати до хати, витягали на вулицю жінок, дітей, старих і, підштовхуючи їх у спину, гнали в кінець хутора, до зруйнованої ферми. Хуторяни похмуро поглядали на стволи автоматів. Чавкала бруд під ногами. Накрапав нескінченний дощ.

Заарештованих побудували біля чорної машини. Аксен і Тимошка стояли поруч, взявшись за руки.

Аксен нагнувся і тихенько прошепотів: – Зі святом, тебе Тимоха…

– І тебе, братан… – відповів Тимоха.

Так, сьогодні було свято. Двадцять п’ять років виповнилося Радянської влади. Бувало, в цей день хутір вже з ранку гримів піснями, будинки були прикрашені червоними прапорами. А тепер… Ось як довелося святкувати…

– Зняти шапки! – скомандував фашист.

Шеренга корилася. Недалеко почувся тріск мотоцикла. Через хвилину до машини підкотив комендант. Фрідріх Гук був у непромокальному плащі з капюшоном. Він передав щось перекладачеві і пішов уздовж ладу. Потім повільно став повертатися. Ось комендант смикнув за вихорок Семку Манжина, потім пройшов далі, зупинився перед Аксеном, всією п’ятірнею потягнув за чуб. Потім поруч з Аксеном і Семкой виявилися Тимошка, обидва брата Єгорових, Костя Головльов, Омелян Сафонов, Никифор Назаркін. Останнім з ладу комендант вихопив Ванюшку Міхіна.

Фрідріх Гук перерахував відібраних, потім махнув рукою. Всіх десятьох оточили солдати і погнали на край хутора.

– Прощай, батьку! – крикнув Аксен.

– Синки… Синки мої, – Пилип Дмитрович кинувся було до арештованих, але два автоматники грубо схопили батька за руки і потягли в машину.

– Убийте мене, мене! – кричав Пилип Дмитрович.

Автоматник ткнув його прикладом у спину.

Десятьох приречених, побитих і напівроздягнених дітей, заштовхали в сарай. Через хвилину звідти вивели першу п’ятірку хлопців, пов’язаних рука до руки.

– А-о-й! – скрикнула в натовпі жінка і навзнак впала в бруд. – Іроди! Звірі!

Натовп затискала автоматників. Раптом від сараю вдарив кулемет. Кулі пройшли над головами козаків. Хтось упав, хтось кинувся до плоту, але отримав стусана в спину і розтягнувся в багнюці.

– Селяни! – почав Асмус. – Ці маленькі бандити служили Радянської Росії. Вони будуть розстріляні… Червоні всі будуть вбиті…

– Брешеш, гад! – дзвінкий хлоп’ячий голос задзвенів над натовпом.

Це крикнув Тимошка. Асмус побілів від злості. Він став кричати і лаяти жінок. А поліцаї і двоє автоматників штовхали прикладами хлопців до сараю.

Аксен і Тимошка опинилися в першій п’ятірці. У цій же п’ятірці був і Ванюшка Міхін. П’ятьох хлопців повели до силосної ями.

Їх поставили біля самого краю ями. До Аксену підійшов староста Устин-зрадник.

– Поки – єхидно усміхнувся він. – На тому світі побачимось…

– Відійди, сволота! – Аксен, бліднучи, додав: – Прийдуть наші, помстяться за нас, фашистська морда! Зрозумів?

Зіниця кулемета підвівся. Аксен обняв однією рукою брата і високо підняв голову, ніби хотів побачити в ці останні хвилини свого життя все притихшее рідне займище, всі донські лісу і плеса, всю широкий степ, всю величезну країну. Побачити і в серці забрати з собою. І все скінчилося … фашисти розстріляли хлопців…

Дощ на хвилину перестав. У розриві хмар блиснуло сонце. Кинуло з воі промені на землю і знову сховалося. Здавалося земля козацька стогнала і плакала за цим дітям, які загинули за Батьківщину, за цим справжнім маленьким чоловікам. Вони вірили в перемогу, за неї віддали свої життя, і не було на всій землі такої сили, яка могла б зламати цю віру.

ТАК ЗАГИНУЛИ ГЕРОЇ: Єгоров Микола – 12 років, Горін Василь – 13 років, Тімонін Тимофій – 12 років, Тімонін Аксен – 14 років, Єгоров Василь – 13 років, Манжин Семен – 9 років, Назаркін Никифор – 12 років, Махін Іван – 11 років Головльов Костянтин – 13 років, Сафонов Омелян – 12 років.

Десять ангелів полетіли в небо… Віддали свої життя за Батьківщину.

… А через місяць прийшли наші. Устина – зрадника зловили і судили його ганебним судом… Весь хутір. Після чого розстріляли.

Минуло кілька років. Війна давно закінчилася. Після війни двоє хлопців з хутора Вербування були призвані до лав Радянської Армії і направлені у війська по охороні військових німецьких злочинців, які вчинили злочини на окупованій території Радянського Союзу. В одному з таборів вербівці випадково зіткнулися з німцем, якого звали Фрідріхом Гуком. Обер-лейтенант був полонений радянськими солдатами при панічному відступі фашистських військ з-під Сталінграда. Він приховував, що був комендантом у козацькому хуторі і вчинив розправу над підлітками.

При розслідуванні Фрідріх Гук у всьому зізнався і навіть представив фотографії, зроблені ним у день розстрілу хлопців і таємно заховані. Вербівці написали про це своїм землякам в хутір. Не пішов кат від розплати!

Автор: Віктор Дроботов

Переказ повісті для журналу: Євгеній Філіппов