Розповіді дитячих письменників, В’ячеслав Свальнов
Ви знаєте Маленьку Чарівницю з дев’ятиповерхового будинку навпроти нового магазину? Ні? Дуже дивно. Хоча чого тут дивного – про те, що ця чотирирічна дівчинка дійсно чарівниця, знає тільки вона сама і я. Але нам ніхто не вірить.
Маленька Чарівниця давно здогадалася, що вона незвичайна дівчинка. У два роки вона сама навчилася читати по татовій газеті, а потім і писати друкованими літерами в маминій записній книжці. Особливо добре виходила літера «Ж», виведена губною помадою: ніби великий червоний жук сплів павутину з чиїхось прізвищ і телефонів. Але це нікого не дивувало – зараз діти часто бувають розумними не за віком.
Але я ж чарівниця! – говорила Маленька Чарівниця. – Я все вмію!
– Так-так, – неуважно відповідали батьки. – Піди, доню, пограй в лялечку.
– Не хочу я грати у вашу ляльку, – обурювалася Чарівниця. – Я хочу робити чудеса!
– Просто ти не вмієш грати в ляльки. Спочатку треба навчитися цьому, а потім вже братися за чудеса, – говорили тато з мамою і поверталися до своїх нудним справах, в яких вже точно не було нічого чарівного і прекрасного.
Якось жарким днем сидить Маленька Чарівниця на кухні (а жили вони на третьому поверсі) і думає: «От було б здорово, якщо б зараз дощик пішов! Дощик, ну-ка швиденько полів нашу землю!» Але з блакитного неба не впало жодної краплинки дощу, тільки ворони у дворі огидно закаркали, немов засміялися.
«Ну, якщо ти такий вредний, – знову звернулася Маленька Чарівниця до дощу, полів хоча б у нас на кухні. Мені дуже жарко. Гаразд?»
І тут зі стелі як закапає: спочатку з кута, потім посередині, потім з усіх боків. Краплі ставали більшими, і ось вже справжній дощ, спочатку холодний, а потім теплий, пішов на кухні.
– Ура! – закричала Маленька Чарівниця. – Дивіться, який я вам дощ влаштувала!
Але батьків це чомусь не втішила. Мама відразу стала підставляти під дощ каструлі і сковорідки – ніби їх не можна помити в раковині, а тато побіг кудись дзвонити і весь час кричав у телефонну трубку:
– Потоп! У нас потоп!
А ще тато з мамою все сперечалися, хто їх залив: тьотя Свєта з п’ятого поверху або баба Ліда з четвертого? А Маленької Чарівниці говорили:
– Не заважай нам, будь ласка, іди пограй в кімнаті, поки там не закапало.
– Мені з ким грати: знову з лялькою? – запитала Маленька Чарівниця.
– Та хоч з Бабою Ягою! – закричав тато і в третій раз став приймати ліки.
А потім прийшов Чарівник постарше – десь чогось покрутив-постукав, і дощик на кухні скінчився.
– Казала ж я тобі, – сказала потім мама татові, коли вони пізно ввечері пили чай під пузырящимися шпалерами на кухні, – що це знову у тітки Свєти шланг прорвало. А оскільки я виграла, писати скаргу завтра підеш ти.
Перед сном Маленька Чарівниця запитала маму:
– Мама, чому вам не сподобався мій дощик? Адже Я так старалася!
– Чому ж, – відповіла втомлена мама, – гарний дощик і дуже до речі: ми вже півроку ремонт на кухні не робили. Спокійної ночі!
“Ну от, знову не повірили, – подумала Маленька Чарівниця, засинаючи. – Треба було сніг попросити зі стелі потрапляти. Нічого, наступного разу так і зроблю”.
