ІВАН ВЕЛИКИЙ
Йшла Вітчизняна війна з французькою армією Наполеона. Російська армія відступала покидала Москви. Розумом розуміла, що не можна інакше і правильно вирішив Кутузов, а все-таки, коли йшли вулицями Білокам’яній, у кожного щеміло серце.
Пересічному кінно-єгерського полку Федора Миколаєву було зовсім гірко: адже він – московський, народився і виріс тут, в Замоскворіччя, в Кадашах. З їхнього двору видно був Кремль з палацами, соборами і високою дзвіницею посеред них. Дзвіниця ця була найвища будівля Москви і тому називалася – ІВАН ВЕЛИКИЙ.
Над всією Москвою височів Іван Великий. Його золотий купол сяяв, як стародавній бойовий шолом . Говорили в народі:
– Поки Іван Великий варто, і Москва стояти буде !.
Російська армія відійшла по Калузької дорозі на 80 верст і біля села Тарутина розташувалася табором, очікуючи підкріплень і набираючи силу для удару по французам. Загону Федора Миколаєва – єгерям і козакам – наказано було йти по Петербурзькому тракту і, відійшовши верст п’ятнадцять, вести спостереження за противником, діяти за обставинами.
Коли ще тільки минули заставу, помітили, що в Москві розпочалися пожежі, піднявся дим. З настанням темряви заграва ставало все сильніше і сильніше. На наступний день послали в Москву розвідку козаки повернулися , розповіли : – французи підпалюють в місті будинку, що багатший і грабують. Шість днів вирував вогонь , вигоріли цілі вулиці. Сумне видовище являла собою Москва.
Вже цілий місяць загін Федора Миколаєва ходив між Петербурзьким трактом і Дмитрівською дорогою. Нападали на французьких солдатів, засилали розвідників в місто, брали полонених і тому знали про все , що робилося у ворожому таборі.
10 жовтня випав черга йти в Москву Федору. Біля Пристрасного монастиря жив добрий приятель Федора швець. Федір насамперед зайшов до нього.
-Французи починають іти помаленьку, – сказав швець.
-Сам Наполеон, кажуть, вже виїхав, але їдучи, наказав, щоб помститись за нашу непривітність Кремль з усіма соборами підірвати. Їх сапери ведуть підкопи, я ходив дивитися: під усіма вежами копають.
Повернувся Федір , доповів командирові загону генерала Винценгероде. Командир у них був австрієць, воював у російській армії. Хоробрий був генерал. Французький імператор вважав її своїм особистим ворогом. Як почув Винценгероде, яку помста задумав Наполеон, вигукнув:
-Не бувати цьому! Я поїду до командувача московським гарнізоном маршалу Мортье і скажу йому , що дам французам спокійно вийти з Москви за однієї умови: якщо він відмовиться підривати Кремль.
Генерал наказав ад’ютантові відібрати для супроводу десяток козаків.
-Ваше превосходительство, візьміть мене, – попросив Федір.
-Тебе першого беру, – відповів генерал.
До Тверських воріт Москви доїхали благополучно, не зустріли жодного французького патруля. Винценгероде велів Федору пов’язати на піку білу хустку – знак парламентера. У генерал-губернаторського будинку стояв французький патруль.
-Я присланий від начальника російського загону парламентером до начальника французьких військ, – заявив наш генерал офіцерові.
-«Зараз пошлю доповісти про вас маршалу»-відповів той.
Але тут з провулка вискочив роз’їзд французьких вершників. Це драгуни. Драгунський офіцер під’їхав до Винценгероде і крикнув:
– Ви мій бранець!
– Він парламентер, – заперечив йому патрульний офіцер.
– Бреше! – сказав драгунів.
Наш генерал розлютився :
-Як ви смієте! Вимагаю передати, що начальник російського загону, що стоїть перед Москвою , бажає мати переговори з командувачем французькими військами.
Федір в цей момент подумав , що нічого не вийде з переговорами. Поки вони будуть розбиратися , сапери в Кремлі як раз дороблять свою справу. Ніхто не звертав на нього уваги, він відійшов убік і сховався в руїнах будинку.
Федір виявився прав: маршал Морье не визнав в нашому генерала парламентера, відмовився вести переговори, оголосив його військовополоненим і уклав під варту.
З будинку в будинок, з двору у двір, з провулка у провулок-Федір пробрався до свого знайомого шевця, розповів йому про невдачу.
– Значить , не бувати у нас більше ні Кремля, ні Івана Великого. Кінець Москві приходить: що вона без них! – зітхнув швець.
– Рано відхідну співаєш, – заперечив Федір.-Ще є час не дати здійснитися злій справі.
Переодягнувся Федір у селянський одяг , і пішли вони з шевцем до Кремля.
– В Кремль росіян не пускають, – пояснив швець.
– Солдатську кмітливість слід застосувати, – сказав Федір.
Підійшли вони до Кремля, бачать – французькі сапери під стінами свою роботу закінчили, сидять і відпочивають. Вибіг з Троїцьких воріт Кремля офіцер, прокричав щось, солдати схопили проходили повз російських мужиків, повели в Кремль.
-Куди їх повели? Навіщо? – думав швець.
-Ось як ми потрапить куди нам треба! – сказав Федір.
Вони підійшли до воріт і встали, начебто цікавлячись. Французькі солдати і їх схопили. У Кремлі панувала метушня. Бігали солдати, офіцери, вантажилися вози. Скоро Федір зрозумів, навіщо вони знадобилися французам: сапери не встигали, тому –то й примушували рити підкопи російських мужиків. Похмурі мужики ледве орудували лопатами, то і справа французькі солдати квапили їх прикладами в спину – за кожним стояв наглядач, очей не спускав.
Федір озирнувся і сказав швець :
-Сьогодні будуть підривати. Слухай : коли вони запали підпалять і побіжать, тоді міни залишаться без охорони. Ось ці хвилини – наші.
Закінчували мінування Кремля вже в сутінках. До того часу Кремль спорожнів. Мужиків вигнали з підкопів і підвалів, туди спустилися сапери. І в той самий момент, коли сапери виїхали з воріт і погнали коней, Федір швець і ще кілька мужиків кинулися в Кремль.
– Ви до Спаським воріт біжіть, я до Івана Великого – розпорядився Федір.
Вони не знали , скільки хвилин до вибуху і чи не чекає їх смерть – про це не думали. Пролунав перший вибух, що здригнулася земля, повалилася Арсенальна башта.
Двері в підвал під Іваном Великим виявилася замкненою. Поки Федір виламував її, йшли дорогоцінні хвилини. Нарешті двері виламані. У темряві світилися свічки на бочках з порохом Федір загасив їх . Але зауважив, що французи ставили ще й приховані запали. Десь тліє гніт, і не бачити його. Федір кинувся нишпорити по підлозі. Знайшов висмикнув. Федір вискочив на вулицю, і тут його заглушив вибух. Він впав.
На світанку передовий російський загін, знищуючи залишки здивування у місті французьких частин , увірвався в Кремль. Це був загін Федора Миколаєва . Очам козаків стояв напівзруйнований Кремль, але серед руйнування стояв Іван Великий…
-Диво та й годі,- дивувався один солдат.
-Так це ж Іван Великий , – заперечив йому другий, – бо і встояв».
Тут вони почули стогін під руїнами. Швиденько розкидали цеглини.
-Так це ж наш Федір!
Федір лежав у нестямі, а в руках міцно стискав обгорілий гніт.
-Ось воно – чудо, – сказав перший солдат.
Після бою, як годиться, солдати вирішували хто з них за цей бій гідний нагороди –Георгіївського хреста, і солдатське рішення було справедливо і непорушно: «Самий головний герой серед нас нині Федір Миколаїв!»
Полк недовго затримався в Москві – пішов гнати французів далі. Перед виступом товариші відвідали Федора в лазареті, вручили Георгіївський хрест – знак солдатської доблесті, побажали якнайшвидшого одужання.
Після розорення і пожежі почала відбудовуватися Москва , і першим встав над містом на високому пагорбі , відмитий від кіптяви, заново вызолоченный, могутній богатир Іван Великий.
І донині дзвіницю Івана Великого можна побачити в Москві, для цього , достатньо приїхати в нашу Столицю і побувати біля Кремля, а найкраще з батьками піти на екскурсію і доторкнутися до стін Івана Великого.
Вл. Мурах
художник М. Петров