Казки народів Росії, Удмуртська народна казка
В одному селі старий зі старухою жили. Сильно вони бідували, хліб їли досхочу.
Зібрала як-то стара останні дрова – витопити піч хотіла, та нічим розпалити: скіпи немає.
Каже стара старому:
– Розпалити піч нічим! Піди-но в ліс за скіпою. Сруби березу – скіпки запасем.
Старий узяв сокиру і поплентався до лісу. Став для рубки березу виглядати.
Недовго йому довелося шукати: відразу побачив красиву березу.
Підійшов ближче до берези, хотів було рубати, але тільки він замахнувся сокирою, як листя на березі зашелестіли, гілки заворушилися.
Нагнулася береза до старого і заговорила людським голосом:
– Пожалій мене, старий, не рубай! А що тобі треба – все в тебе буде.
Старий злякався, навіть сокиру з рук випустив.
«Ось уже сімдесят сім років живу, а такого дива не бачив!» – подумав старий.
Не торкнув він березу. Повернувся додому і каже бабі:
– Приніс би я тобі хороших полешек на скіпку, так береза раптом почала просити людським голосом: «Не чіпай мене, старий! Що тобі треба – все в тебе буде». Ну, я й послухався.
– А! Не хоче береза, щоб її рубали, – закричала стара, – так піди наламай її гілок – нашим ягнятам корм буде!
І прогнала старого назад у ліс.
Підійшов він до берези, вклонився і сказав:
– Наказала мені дружина твої ламати гілки, хоче листочками ягнят годувати, якщо я тебе не зрубаю на скіпу!
– Не рубай мене, – каже береза, – і гілки мої не ламай. А що просить стара все у неї буде!
Старому робити нічого, довелося повертатися додому.
Прийшов додому і здивувався: купами всюди суха скіпа лежить!
– Ну, стара, бачиш, скільки у нас скіпи!
А стара як накинеться на нього:
– Чому тільки скіпу у берези просив? Адже піч топити треба, а дров у нас немає. Іди проси дров!
З лайкою та з криками вигнала стара старого з дому.
Старий узяв сокиру і знову в ліс пішов. Доплівся до берези, вклонився їй і став просити:
– Дай мені, красуня береза, дров: у нас все скінчилися, піч топити нічим!
– Іди, старий, додому: що просиш, то у тебе і буде, – каже йому береза.
Старий назад додому подався.
Підійшов до хати, глянув – диву дався: повний двір дров! Напилены дрова, наколоті, покладені. А стара знову незадоволена:
– Чому тільки дров у берези попросив? Адже у нас і жмені борошна немає! Іди борошна проси!
– Зачекай, не можна отак! Тільки зараз дрова випросив.
Баба давай лаяти старого. Кричала, кричала, потім вхопила кочергу і вигнала його з дому.
– Роби, – кричить, – що тобі наказано!
Взяв старий сокира і знову в ліс пішов. Прийшов, поклонився красуні березі і став голосити:
– Красуня ти моя, біла береза! Стара знову прислала мене до тебе – борошна просити. Якщо хочеш, поможи, дай скільки-небудь!
– Іди, старий, додому: що просиш, то у тебе і буде, – лагідно сказала береза.
Старий зрадів, швидше додому подався.
Повернувся він, і пішов у комору. Не віриться йому, що у нього буде мука.
Увійшов, глядь – комору повний борошном доверху!
Стало старому так радісно, так весело, що забув він все колишнє горе та нужду.
«Ну, – думає, – тепер завжди ситі будемо!»
А стара побачила старого, вибігла з хати і знову почала його лаяти:
– Старий ти дурень, дерев’яна твоя голова! Чому тільки борошна попросив? Іди, нетямущий, проси дві скрині золота!
Вдарила його коромислом і вигнала геть.
Бідний старий повісив голову і знову поплентався до лісу.
Підійшов до берези, вклонився їй, та й став голосити:
Красуня – береза! Мене моя стара знову до тебе послала – вимагає дві скрині золота…
– Іди, старий, іди: що просиш, то у тебе і буде, – сказала береза.
Пішов старий. Підійшов він до хати, заглянув у вікно і бачить – сидить стара на лавці, перебирає золоті монетки. А монетки так і виблискують, так і виблискують! Зайшов він до хати, дивиться – біля столу дві скрині стоять, золотом повні.
Тут і старий розум втратив. Теж став монети перебирати.
– Треба заховати золото надійніше, щоб ніхто не побачив! – каже стара.
– Треба, треба! – відповідає старий. – Не дізнаються, що у нас так багато золота, – проситимуть або заберуть!
Поговорили, поміркували й сховали золото в підполі.
От живуть старий зі старою. Задоволені, що грошей багато. Тільки золото не дає їм спокою ні вдень ні вночі: вони бояться, як би хто не стягнув скрині.
Думала, думала стара, як уберегти золото, і придумала.
Вона каже старому:
– Іди, старий, до своєї березі, попроси у неї, щоб вона зробила нас страшними-престрашными! Щоб всі люди нас боялися! Щоб все геть від нас подалі бігли!
Довелося старому знову крокувати в ліс. Побачив гарну березу, вклонився їй і став просити:
– Зроби ти нас, красуня береза, страшними-престрашными! Такими страшними, щоб всі люди нас боялися, подалі від нас тікали, наше золото не чіпали!
Зашуміла береза листям, зашевелила гілками, сказала старому:
– Іди, старий, додому: що просиш, то й буде! Стануть вас боятися не тільки люди, а й звірі лісові!
Повернувся старий додому, відкрив двері.
– Ну, – каже, – обіцяла береза: будуть нас боятися не тільки люди, а й звірі лісові! Стануть від нас геть бігати!
І тільки сказав, як вкрилися і сам він, і його стара густою бурою шерстю. Руки і ноги лапами сталі, кігті на лапах зросли. Хотіли вони було сказати щось один одному, та не могли – тільки зарычали голосно.
Так от і почали вони обидва ведмедями.
