Ліда Матвєєва

453

Велика Вітчизняна війна

Лида Матвеева
Лида Матвеева

Ліда сиділа у горищного віконця і згадувала, як ще до війни вона приїхала до бабусі сюди, в Підмосков’ї, на канікули.

Кілька місяців пройшло з того дня, а здається, було це давним-давно! А потім почалася війна. Бабуся не пустила Ліду в Ленінград, до мами.

Незабаром фашисти прийшли і в Іваново. Вдень і вночі гуркотіли десь гармати. Вили літаки. Ревли мотори машин. Фашисти рвалися до Москви.

– Все одно не пустять, – говорила бабуся. – Не бувати Гітлеру в нашій Москві.

Ліда думала і дивилася у віконце. Раптом вона помітила якийсь рух у краю села. Немов би хтось дорогу перебіг. Хтось сірий.

Здалося?

Ні… Ось ще одна сіра постать, за нею ще … Німці… Зазвичай вони входили в село не ховаючись. Ловили свиней, курей, качок. Тягли подушки, хустки – все, що під руку потрапляє.

Чому ж зараз вони перебігають вулицю крадькома і ховаються в яру?

Вірно, затіяли щось. Що? Від кого вони ховаються?

Ліда притиснулася носом до скла.

Два радянські танки, перевалюючись через купини, рухалися лісом.

Передній танк вів старшина Іван Мороз, досвідчений танкіст. На гімнастерці горіли два бойових ордени. Інший – молодий сержант Альоша Сенцов.

Танки йшли в розвідку. Попереду показалася село.Откинулись кришки люків. Старшина висунувся.

– Ніби тихо.

З найближчої хати визирнула стара.

-Німців у селі багато? – запитав старшина

– Немає… Набігають, нелюди. На вас надія, солдатики!

У горищне віконце Ліді видні були підійшли танки. Спочатку вона подумала, що вони фашистські. Потім помітила червоні зірки на броні і очам своїм не повірила.

“Наші! Звідки ж вони взялися тут? Адже фронт десь під самою Москвою. Прорвалися? Наступ? Невже женуть фашистів, а вона сидить тут на горищі і нічого не знає? “

А німці?.. Ліда обмерла. Ось навіщо німці сховалися в яру. Дізналися, напевно, про наші танки. Ось і сховалися. Щоб напасти зненацька.

Танкісти загинуть. Адже вони не знають, що влаштована засідка. Треба їх попередити! Німці побачать?.. Нехай… Треба попередити!..

Ліда побігла до танків.

– Товариші… танкісти! Ідіть! Вас оточують! Там – фашисти!

– Спасибі, сестро! – старшина зрушив клочкастые брови. – Зараз ми їх стеганем!

Він зачинив люк. Заревів мотор. Танки кинулись вниз, у яр.

Фашисти не очікували нападу. Побачивши перед собою важкі лязгающие гусениці, зірвалися і кинулися врозтіч. Але було вже пізно. З танків вдарили кулемети…

Коли танки вибралися з яру Альоша помітив на перехресті ту саму дівчинку. Вона махала йому головним хусткою. Відчайдушна дівчина!

Але не один Альоша бачив дівчинку. Помітили її і фашисти. Обер-лейтенант наказав зловити її.

Коли Ліду привели, він дістав сигарету, закурив.

Ліда помітила, як у нього трясуться руки.

– Так це ти попереджала російська танки про наш пересувань?

Дівчинка мовчала.

Обер-лейтенант жадібно затягнувся кілька разів. Це був такий жах, коли танки повернули і кинулися прямо на них! І все із-за цієї дівчини!

– Тебе як називають?

Дивні люди ці росіяни. Така маленька і мовчить.

– Я спрашивайт: тебе як називають?

Дівчинка відвернулася.

– Я буду тебе вбивати,- посміхнувся обер-лейтенант і пустив струмінь їдкого диму прямо Ліді в обличчя.

Дівчина скривилася.

Обер-лейтенант подивився у вікно. На вулиці стояла підвода, і кілька солдатів складали на неї убитих.

– Я правильно знаю, ти російських попередила. І я буду тебе повешать! Тобі не є страшно?

Дівчинка шмигнула носом і раптом засміялася тихенько.

Від цього сміху фашистові стало не по собі.

– Повісити! – крикнув він по-німецьки солдатам. – Та швидше!

Солдати схопили Ліду за руки, виштовхали з хати на вулицю і попрямували по дорозі.

Ліда йшла нарізаною танками дорозі. Скоро вся земля покриється такими цеглинками. Вони прийдуть, наші танки! Вони будуть йти до тих пір, поки не проженуть з рідної землі всіх фашистів!

Біля хати стояв Женька, її однокласник Особа у Женьки стривожене.

– Куди тебе?

– Вішати,- сказала Ліда і помахала йому рукою. Женька не повірив.

Солдати підвели дівчинку до липі і задерли голови, вибираючи сук зручніше.

Стало дуже страшно, тому що чужі солдатські обличчя були спокійні. Немов не в’язали петлю для людини, а звичайний вузол.

Ліда відвела від них погляд. Подивилася на сільську вулицю, на землю, вкриту плямами опалого листя. Той солдат, що в’язав петлю, мовчки штовхнув дівчинку до дерева. Накинув петлю на її шию, ніби приміряв. Потім затягнув. Ліда закашлялася, руками раздернула петлю.

Солдат засміявся.

Два рази обірвалася мотузка, коли її тягнули солдати.

Ліда знала, що помре. Але померти треба було гідно. Щоб фашисти ніколи не дізналися, що їй було страшно. З презирством подивилась вона на солдатів, сказала крізь зуби:

– Зараз я вам покажу, як треба.

Встала на величезний валун, що лежав під липою, і, коли мотузка натягнулася, стрибнула з нього… Так загинула Ліда Матвєєва.

Настала зима. Фашистів добивали під Москвою.

На дорогах сніг був нарізаний цеглинками. Тут пройшли червонозоряні танки. І серед них був танк Альоші Сенцова. Він увірвався в село

Іваново.

З хати вийшла та ж стара.

– Здрастуйте, бабусю! От і ми прийшли! Назовсім! Дівчинка тут була в картатій хустці. Вона нас восени врятувала. Коли німці нас оточили. Мені б побачити її!..

Стара затрясла головою.

– Повісили її відразу. Он на тій липі повісили, іроди.

– Дівчинку? – голос Альоші здригнувся.

– Повісили, милу…

– А як звали її, бабусю?

– Лідою. Матвєєва Ліда. З Ленінграда вона.

Танк пішов, а баба довго дивилася вслід, і по щоках її текли рясні сльози.

Нелегкий шлях старшина Олексій Сенцов. Тонув. Горів.

У госпіталях лежав двічі. І знову – переправи, бої, села, міста.

І кожен раз, коли доводилося важко, Альоша згадував дівчинку з села Іваново, ленінградську піонерку Ліду Матвєєва. Ліда Матвєєва завжди була поруч. Допомагала виповзти з палаючого танка, виплисти на берег, вижити, перемогти.

І в пам’ять про неї у звільнених містах на обгорілих стінах будинків старшина Альоша Сенцов писав крейдою дві літери: “Л. М.” – Ліда Матвєєва.