Мовчун-зілля (українська казка)

535

Казки народів Росії, Українські казки

Молчун-зелье (украинская сказка)
Молчун-зелье (украинская сказка)

Сказати б байку — не вмію, сказати б приповідку — не смію, збрехати б небилицю — не можу прикинутися. Так скажу краще правду, а ви послухайте, може, вам придасться.

Йде селом мандрівниця-старенька, що милостинею від добрих людей живе. Півсела пройшла, дивиться — на призьбі перед хатою молодиця плаче-розливається, фартухом очі витирає.

— Чого сльози ллєш? — бабуся питає. — Що за доля тобі на роду випала?

— Ох, бабуня, краще не питай! Лиха у мене частка, голівонька моя нещасна… Як я пішла заміж за того окаянного, часинки ясній не бачила. Кожен день мене, бідну, лає-лає… Щоб його чорти на тому світі лаяли! Та ще погрожує побити, лихоманка б його колотила!..

— Ну, а ти йому відповідаєш?

— А як же! Він — слово, я — десять, він — десять, я — двадцять! Не дочекається він, ледащий, щоб я йому змовчала! Ось ще! І повірите, бабуня, не допомагає. Ще пущі лається. І нікому заступитися за мене, сиротинушку…

— Може, я тобі допоможу, — каже мандрівник.

— Ой, бабо-серце, допоможіть-присоветуйте, нехай вам сонечко ясно світить, дощ не мочить, нехай люди вам багато подають, а я нічого не пошкодувала б — і сальця дала б, та хлібці, і полотна на сорочечку.

Порилася стара в своїй торбинці, витягла пухирець ні великий, ні малий.

— Ось тобі, доню, мовчун-зілля. Настоено воно на семи травах. А зібрані ті трави з-за семи гір, семи річок, у темному лузі біля білого каменю в першу суботу після останньої п’ятниці. Запам’ятовуй, доню, все в точності зроби, як я тобі кажу, а то пропаде чарівна сила у зілля. Тримай пухирець завжди при собі, л як почнеться між вами суперечка, ти тихенько відвернися та набери в рот того зілля. Не ковтай, не випльовуй, а тримай до тієї пори, поки від твого чоловіка нечиста сила, чорна злоба не відступиться. Як після грози темну хмару вітром від сонця відганяє, так згине, пропаде, розвіється твоє лихо, немов і не бувало. Моє вірне слово, що сказала, те і збудеться!

Молодиця Взяла зілля чарівне, а мандрівниця своїм шляхом побрела.

Ходила-бродила, чимало на світі побачила, ще більше від людей чула, та через якийсь час знову тим селом іде. Півсела пройшла, дивиться — на призьбі перед хатою молодиця пісню співає, зелений горох собі фартух лущить. Завидела стареньку, радісно руками сплеснула.

— Ой, бабуня, пташечка моя, спасибочко вам за зілля!

— Допомогло, значить? — запитує бабуся.

Кажу ж вам, бабуня, як ножем всю біду відрізало. Прийде чоловік у хату, тільки почнемо лаяться, я вашого зілля вірного в рот наберу так тримаю, боюся краплю упустити. Так повірите — чоловіка мого ніби хто відразу підмінить: сяде мирненько до столу, зі мною лагідно говорить, аж у хаті світліше. Я зілля проковтну і сама йому ласкаво відповідаю. Тиша у нас. А я що вам обіцяла, не забула.

Висипала молодиця зелений горох з подолу в миску, побігла в хату і винесла старенькій білого хліба хлібину, добрий шмат сала, та тонкого полотна на сорочку. Взяла все мандрівниця, попрощалася оклонилась і зібрався було йти.

А молодиця їй услід:

— Ой, бабусю, постійте! Зілля-то у мене кінчається. Як же мені без неї далі жити?

Засміялася стара.

— Не журися, доню, це біда невелика. Як скінчиться мовчун-зілля, ти в пухирець чистої водиці з криниці налий, вона не гірше допомагає. Перемолчишь сварливі слова, що тобі на язик проситься, і в чоловіка їх не стане. Так-то воно, доню!