Філіппов Євген
Йшла Велика Вітчизняна війна. Наближалося свято 7-го листопада – День Жовтневої революції. На зборах партизанського загону, обговорювали, хто піде в місто Вітебськ і вивісить в честь свята червоні прапори на будівлях, в яких жили фашисти. У Вітебську гітлерівці тримали багато радянських військовополонених, і встановили в місті такі закони, при яких щодня гинули діти, старі, жінки.
– Якщо ми вивісимо червоні прапори на свято, то всі побачать, що ми боремося з німецько-фашистськими загарбниками, і ця боротьба триватиме до останньої краплі крові.-говорив командир партизанів Михайло Іванович Дьячков.
Фашисти ретельно охороняли підходи до міста, обшукували кожного, і навіть обнюхували. Якщо у підозрюваного шапка пахла димом або порохом, вважали його партизаном і розстрілювали на місці. До уваги дітям було менше, тому вирішили доручити це завдання Богданової Наді і Вані Звонцову – перевіреним розвідникам, яким було всього одинадцять років.
На світанку сьомого листопада, партизани підвезли дітей ближче до Вітебська. Дали санки в яких були акуратно покладені мітли, серед них три мітли у підстави яких намотані червоні прапори, а зверху – прути. Легенда була така: діти йдуть продавати мітли. В місто Надя і Ваня увійшли без проблем, на маленьких хлопців з саночками, ніхто з фашистів особливої уваги не звертав.
Щоб зняти з себе підозри дивляться в їхній бік німців, Надя з санками підійшла до групи фашистів і запропонувала їм купити мітли. Ті почали сміятися і тикати дулами автоматів у її бік, а один з них грізно сказав : Дафай убегайтен звідси.
Надя відчувала, що Ваня побоюється, і як могла його підбадьорювала:
– Ти головне роби, що я тобі кажу і не думай ні про що погане. А якщо тобі буде страшно, бери мене за руку,- говорила Надя
– Я й не боюся, – відповів Ваня, а сам раз по раз хапався за руку Наді.
Весь день вони ходили по місту і придивлялися до будівель в центрі міста, куди можна було б поставити червоні прапори. Коли настав вечір і стало темно, вони взялися за роботу. За ніч хлопці встановили прапори на залізничний вокзал, ремісниче училище і цигарковий фабрику. Коли настав світанок, на цих будівлях розвивалися вже наші прапори. Надя і Ваня були щасливі, вони квапилися швидше в партизанський загін, доповісти про виконане завдання. Діти вже покинули місто, вийшли на велику дорогу, але тут їх наздогнали фашистські поліцаї ) і закричали:
– Стояти ! Хто такі?
– Сироти ми, дядьку – заплакав Ваня, – подайте хліба, дуже їсти хочеться.
– Я вам дам хлібця! Сволота, це ви червоні прапори вивісили у Вітебську? – запитав поліцай.
– Ні, що ви. Подивіться на нас звідки у нас можуть бути прапори?-відповіла Надя.
– Полезайте в сани, ми з вами в місті розберемося,- наказав поліцай.
Хлопці всю дорогу плакали і терли кулаками очі. У штабі їх допитував фашист. Коли хлопці розповіли свою легенду, німець став кричати, що вони партизани, після чого наказав Надю і Ваню розстріляти. Хлопці так і не зізналися і ні кого не видали. Їх помістили в підвал, де знаходилося багато наших військовополонених. На наступний день всіх вивели за місто і почали розстрілювати. Наші військовополонені кричали фашистам щоб вони Надю і Ваню не чіпали і коли хлопців поставили біля величезного рову намагалися закрити своїми тілами.
Ось Надя з Іваном стоять біля рову і в них ціляться фашисти. Хлопці тримаються за руки і плачуть. В голові у Наді щось клацнуло, в очах запаморочилось, вона відчула, що провалюється у прірву…….
…Дівчинка прокинулася в рові серед убитих. Виявляється за частки секунди до постріли фашистів , вона втратила свідомість і впала в непритомність, це врятувало їй життя. Надя вибиралася з рову, піднімалася і падала, повзла, знову піднімалася. Сил не було.
– Хлопці вона жива – Надя почула над собою чийсь знайомий голос. Це її знайшов дядько Степан з їх партизанського загону. Він взяв її на руки і поклав на сани, Надя знову втратила свідомість……
Після цього випадку в партизанському загоні її стали берегти, ні в розвідку ні на бойові завдання не відправляли. Згадуючи про загиблого Вані , Надя завжди плакала, як тільки можуть плакати одинадцятирічні дівчинки. Їй було шкода Ваню, їй часто снилося, як він сміється, як ніби вони грають у сніжки….
Надя кріпилася, в загоні вона разом з дорослими вчилася стріляти по мішенях, кидати гранати. Там же в загоні вона присягала на вірність своєму народові і цілувала червоний прапор.
– Я буду мстити фашистам за Ваню, за загиблих товаришів і всіх радянських людей, -сказала вона командиру партизанського загону. І вона мстилася! Злітали від вибухів німецькі склади, горіли будинки, де жили фашисти, летіли під укіс ворожі ешелони. Це Надя Богданова з товаришами вели свою війну з гітлерівцями.
Фашисти дуже боялися партизанів, так і на фронті, було не так просто, як задумували гітлерівці. Червона Армія давала відсіч фріців на всіх фронтах. Тому основні села і міста німці намагалися перетворити у фортеці. Одна з таких фортець фашистів було село Балбеки. Німці наставили там вогневих точок, замінували дороги, вкопали в землю танки… Необхідно було провести розвідку і встановити, де у німців замасковані гармати, кулемети, де стоять вартові, з якого боку краще атакувати село. Командування вирішило відправити Надю і начальника розвідки партизан Ферапонта Слєсаренко. Надя переодягнувшись в побирушку обійде село, а Слєсаренко прикриє її відхід в лісочку неподалік від села. Годинні – фашисти легко пропустили дівчинку в село, мало бездомних ходить в мороз по селах, збирають продукти, щоб хоч якось прогодуватися. Надя обійшла всі двори, назбирала подаяння і запам’ятала все що потрібно. Вечоріло, вона повернулася в лісок, де до дядька Феропонту, і побачила там весь партизанський загін. Вони чекали від неї відомостей. Юна розвідниця розповіла все в подробицях і показала з якого боку краще атакувати село.
Партизанський загін вдарив вночі по фашистах з обох сторін села: кулеметні черги розсипалися тут і там, було чути як репетують збожеволілі гітлерівці – це мстилися партизани фашистів за нашу понівечену Батьківщину, за загиблих радянських людей. Фашисти вискакували з будинків в нижній білизні, щось кричали і намагалися втекти по білому снігу подалі від села, але їх наздоганяли кулі партизан.
Надя вперше брала участь у нічному бою, правда Слєсаренко не відпускав його від себе ні на крок. І раптом його поранило. Слєсаренко впав і на якийсь час втратив свідомість, Надя перев’язала йому рану, у небо злетіла зелена ракета – це був сигнал командира для всіх партизанів відходити до лісу. Слєсаренко сказав Наді :
– Надя кинь мене! Йди в ліс!
– Ні, я вас витягну – сказала Надя, вона піднатужитися і змогла тільки підняти Слєсаренко, сил дівчинки не вистачало.
– Залиш мене чуєш? Ми обидва загинемо, ти повинна йти…. покличеш наших… запам’ятай це місце. Я наказую тобі!-вже грізно сказав начальник розвідки. Надя нарвала ялинових гілок, зробила з них постіль для дядька Феропонта, поклала і пішла.
Надя побігла в партизанський загін, що вночі, в мороз. До загону було приблизно 10 кілометрів ходу, вітер шмагав їй обличчя, вона провалювалася в заметах, але йшла вперед. Раптом вона побачила невеликий хутірець, будиночок і світло у вікні. Біля будинку стояла кінь з саньми. Саме те що потрібно,- подумала вона. Тихенько підкравшись, до будинку, вона заглянула в вікно й побачила, як за столом, вечеряють кілька поліцейських. Зачувши кінський тупіт, поліцаї – зрадники вискочили на ганок, але Надя була вже далеко і наздогнати вони її не змогли. Вона знайшла Слєсаренко на тому ж місці де й залишила його. Вони разом благополучно дісталися до партизанського загону. Так Надя, ризикуючи своїм життям, врятувала свого бойового товариша.
Надя змогла б зробити ще багато справ для якнайшвидшого звільнення нашої Батьківщини від фашистів, але в лютому 1942 року, вона розлучилася зі своїми бойовими товаришами. Їй разом з підривниками партизанами був даний наказ знищити залізничний міст. Коли дівчинка замінувала його і почала повертатися в загін, її зупинили поліцаї, Надя стала прикидатися жебрачкою, тоді вони обшукали її і знайшли в Надином рюкзаку шматок вибухівки. Коли стали питати її що це, пролунав сильний вибух і міст прямо на очах у поліцаїв злетів на повітря. Поліцаї зрозуміли, що це Надя замінувала його. Її зв’язали, поклали на сани і повезли в гестапо. Там її довго катували, випалювали на спині зірку, обливали на морозі крижаною водою, кидали на розжарену піч.. Вся в крові, замучена, знесилена маленька дівчинка нікого не зрадила. Вона витримала всі тортури і фашисти вирішили, що вона мертва і викинули її на мороз. Надю підібрали жителі села, виходили, вилікували. Але воювати їй було вже не можна, вона практично втратила зір. По закінченні війни Надя кілька років пролежала в Одеському госпіталі, де їй повернули зір.
Надя пішла працювати на завод і нікому не розповідала про те, як вона воювала з фашистами. Після війни пройшло вже більше 15 років. Надя і ті, з ким вона працювала, почули по радіо, як начальник розвідки 6-го партизанського загону Ферапонт Слєсаренко – її командир – казав, що ніколи не забудуть бійці своїх загиблих товаришів, і назвав серед них Надю Богданову, яка йому, пораненому, врятувала життя…
Тільки тоді і з’явилася вона, тільки тоді й дізналися люди, що працювали з нею разом, про те, який дивовижної долі людина вона, Надя Богданова, нагороджена орденами Червоного Прапора, Вітчизняної війни 1 ступеня, медалями.
Надії Олександрівни немає в живих, вона померла вже в мирний час. Але ми завжди будемо пам’ятати, як маленька одинадцятирічна дівчинка боролася за Батьківщину, за те що б ми з вами могли жити в цьому світі і радіти життю. За те, щоб наша країна жила, просто жила……
Вічна тобі пам’ять Надя Богданова.
Автор: Євгеній Філіппов
