Валерій Волков
Рукописна газета “Окопна правда”, яку випускав Валера
Підбитий танк
командир 7-ї бригади морської піхоти Жидилов Євген Іванович
Илита Кирилівна Даурова і перший директор школи-інтернату 4 Июдина Лідія Іванівна
Музей Ст. Волкова в школі-інтернаті № 4 р. Севастополь
Шкільний музей
Указ про нагородження Валери Волкова Орденом Великої Вітчизняної війни, посмертно
Хлопці школи-інтернату доглядають за могилою Валери Волкова
22 червня 1941 року почалася Велика Вітчизняна війна, яка змінила мільйони доль людей нашої країни. Одні йшли на фронт захищати Батьківщину, інші їхали кудись в тил. А Валерки з батьком випало йти пішки в Крим, відомий хлопчикові лише з книжок.
До війни Волкови жили в Чернівцях. Мама померла напередодні війни. Батько працював на шевській фабриці, на фронт його не взяли тому, що після недавньої фінської війни він мав поранення в груди і роздроблене ліве плече. Батько хотів вивезти Валеру подалі від війни, тому вони їхали в Крим, до брата батька, який жив в Бахчисараї.
Ось і Бахчисарай. Але брат і його дружина пішли на фронт, Валера з батьком оселилися в їхній хаті, але прожили недовго. Коли дізналися, що німці вже увійшли в Крим, перебралися ближче до Севастополя, в селище Нижній Чоргун.
Нижній Чоргун
Незабаром війна прийшла і сюди. Одного разу Валера приніс з лісу дров, розтопили піч. Батько грівся, а Валера, замерзлий і втомлений, заліз на піч. Давно вже він не відчував такого ласкавого та приємного тепла. Очі самі закрилися, і Валера солодко заснув.
Але що за крик? В кімнаті німець, він щось кричить, тупотить ногами. Валера дивиться сонними очима і не може зрозуміти, що відбувається. Нарешті зрозумів. Не можна розпалювати піч. Не можна, щоб з труби йшов дим, щоб у вікні отсвечивало полум’я.
– Партизан! Партизан! – кричав фашист. А далі відбувається таке, від чого у Валери темніє в очах. Фашист виймає пістолет і націлився на батька. Валера кидається на ворога і повисає у нього на руці. Але німець різким рухом відштовхнув Валерку, і він полетів у кут.
Пролунав постріл.
– Тату! Таточку! – закричав він. Важкий удар відкинув його до дверей. Ще удар, і він опинився за порогом. Зібравши останні сили, Валера кинувся бігти. Пролунали постріли, але фашист промахнувся. Валера забіг у якийсь двір, щоб сховатися. Хлопчика била тремтіння, по щоках котилися сльози. Скуте холодом тіло леденело, він відчував, що втрачає свідомість. А вдалині чулася безладна стрілянина.
Знайомство з розвідниками
Раптом Валерка побачив дві темні постаті. Він зіщулився, втягнув голову в плечі, затамував подих, щоб нічим не видати себе.
– Не рухатися! Стріляти буду! – крикнув Ібрагім.
– Не треба стріляти, – сказав Валера, – я свій.
– Ти хто? Чому тут сидиш? – відгукнулася Даурова.
– Я тутешній. Мого тата застрелив фашист. Він і на мене стріляв, але не влучив. Я втік.
Це були розвідники 7-ї бригади морської піхоти – молодший лейтенант Илита Даурова і матрос Ібрагім Ібрагімов. Илита була льотчицею. Одного разу фашисти збили літак над Чорним морем. Вона вистрибнула з парашутом і довго плавав у зимовій крижаній воді. Її підібрала підводний човен. Після госпіталю Илита потрапила у 7-ю бригаду морської піхоти.
Валєра довго умовляв розвідників взяти його з собою. Нарешті вони погодилися. Так Валерка Волков опинився у 7-й бригаді морської піхоти.
Школа в штольні
Відбулося знайомство з командиром 7-ї бригади морської піхоти Е. І. Жидиловым і комісаром Н. Е. Ехлаковым.
– Дітей ми в армію не беремо, ти повинен це зрозуміти, – сказав Микола Євдокимович.- Відвезу тебе я в школу. Будеш вчитися, як і інші хлопці.
Машина зупинилася біля величезної гранітної скелі, в якій чорніли великі прямокутні отвори, що ведуть в глибину. Ось і школа.
– Добрий день, Клавдія Василівна, – шанобливо привітався Ехлаков. – До Вас поповнення. Валерій Волков, учень 4-го класу.
Вчителька познайомилася з Валерою. Він розповів їй, що вчився на 4 і 5, по поведінці було завжди «відмінно». Ехлаков обійняв Валерку.
– Я знав, що ти розумний хлопчик. Вчися, Валерик, а я іноді буду навідуватися до тебе.
Але Валерки недовго довелося вчитися. Коли школа готувалася до евакуації, раптово з’явився фашистський літак, він нещадно бомбив місто і прилеглі до нього території. Клавдія Василівна загинула. Валера повернувся в 7-ю бригаду. Командир розпорядився, щоб хлопчикові видали обмундирування: шинель, шапку, чоботи, безкозирку, тільник.
Валерка став юнгою 7-ї бригади морської піхоти. Він швидко навчився стріляти з автомата, кидати гранати. Військові науки давалася йому легко.
Перше бойове завдання
До свята 1 травня Валера виконав перше бойове завдання комісара Ехлакова. Він написав гасла, плакати, намалював карикатури на фашистів, розніс їх по батальйонам, розвісив за землянкам.
«Тисяча знищених ворогів – такий наш подарунок до 1 травня», «А чортяка-гитлеряка з горя виє, як собака. Крим – привабливий шматок, але в зубах лише вовни жмут».
Вся бригада любила Валеру, серед піхотинців у нього було багато друзів, так як він володів якостями справжнього бійця: сміливістю, рішучістю, винахідливістю, добре знав місцевість.
«Окопна правда»
Валера писав листівки, вірші, випускав стінні газети. Одного разу йому прийшла думка випустити бойовий листок і назвати його «Окопна правда».
«Фашисти під Севастополем (писав він у бойовому листку). Вони бомблять місто і по-звірячому вбивають людей. Але всіх нас не вб’ють! Не падати духом! Бити ворога нещадно! Не жаліти себе заради Батьківщини! Ми переможемо ворога тому, що захищаємо свою рідну землю! Хоч нам дуже важко. Хоч скрипим зубами. Сила в нас сталева! І перемога з нами».
Так з’явився 1-й номер «Окопної правди». На кожному листку емблема – п’ятикутна зірка і прапорець.
Все важче ставало захисникам Севастополя. Тісніше стискувалося кільце облоги. Валера пише 11-й, останній бойовий листок «Окопної правди» під назвою «Дорога десятка!».
«Ось хто з нас тут, біля школи:
Командир Жидилов Е. І. – російська
Капітан, кавалерист Гобаладзе – грузин
Танкіст, рядовий Пауштите Василь – латиш
Лікар, капітан Мамедов – узбек
Льотчик, молодший лейтенант В. Даурова – осетинка
Моряк Ібрагім Ібрагімов – казанський татарин
Сержант, піхотинець Богомолов з Ленінграда – російська
Артилерист В. Петруненко з Києва – українець
Розвідник, водолаз Аркадій Журавльов – з Владивостока
Я, син шевця, учень 4-го класу Валерій Волков – українська.
Наша десятка – це потужний кулак, який ворог вважає дивізією, і ми будемо боротися, як дивізія. Нема сили на світі, яка перемогла б нас. Дорога десятка! Хто з нас залишиться в живих, розкажіть всім, хто буде вчитися в цій школі. Приїжджайте і розкажіть, що відбувалося тут, у Севастополі. Нас ніколи не переможе Гітлер, тому що ми непереможні!
Валерик-поет (Вовк), 1942 р.»
Подвиг Валерія Волкова
Один з ділянок оборони розташувався на крутому схилі. Вже більше години тривав бій. Валера, як завжди, з червоною на грудях краваткою, допомагає заряджати автомати. Головна біда в тому, що на кінець міни, патрони, гранати. Тоді Валера скочується вниз, бере у вбитих патрони, диски і тягне вгору. Роздає солдатам і знову вниз.
Раптом на шосе з’явилися танки. Валерка миттєво оцінив обстановку. Він був ближче за всіх до дороги, танки йшли прямо на нього! Перший танк відкрив вогонь. Куля потрапила Йому в праве плече. Лівою рукою він перехопив в’язанку гранат. Кричачи від болю, підняв праву руку, обхопив гранати, і з останніх сил шпурнув в’язку під гусеницю переднього танка.
Пролунав вибух. Два інших танка запалили пляшками з горючою. Але цього Валера вже не бачив. Останнє, що промайнуло в його свідомості, це особа Іліти, його найближчого друга. Вона нахилилася над ним, обхопила руками, притисла до себе.
– Валерик, ти чуєш мене? Дивись, он танк горить. Це я – Илита!
До неї підійшов Гобаладзе:
– Він вже не чує, Илита.
Вона зняла з нього піонерський галстук, а Гобаладзе сказав:
– Дай нам краватку, він буде нашим прапором!
Краватка служив прапором бійцям, які залишилися в живих. З ним відступили, під цим прапором 9 травня 1944 року визволили Севастополь. Валерія Волкова поховали на території обороняемой школи.
Герої не вмирають
Давно закінчилася Велика Вітчизняна війна. Але ніколи не забудуться ті, хто загинув, захищаючи Батьківщину! Не забудемо і Валеру Волкова. Илита Кирилівна завжди пам’ятала слова, написані Валерієм в «Окопної правди»: «Хто з нас залишиться в живих, розкажіть всім, хто буде вчитися в цій школі. Приїжджайте і розкажіть, що відбувалося тут, у Севастополі».
Через кілька років після закінчення війни Илита Кирилівна приїхала до Севастополя і розповіла про подвиг захисників Севастополя, про стійкість і мужність свого юного друга і бойового товариша.
У 1963 році піонер-герой Валерій Волков нагороджений (посмертно) орденом Великої Вітчизняної війни I ступеня.
9 травня 1964 р. в школі-інтернаті № 4 був відкритий музей імені юного захисника Севастополя Валерія Волкова. Його засновником був перший директор школи-інтернату № 4 Июдина Лідія Іванівна. На відкритті були присутні: командир 7-ї бригади морської піхоти Е. І. Жидилов, комісар 7-ї бригади Н. Е. Ехлаков, офіцери і солдати 7-ї бригади.
Останки Валерія Волкова перепоховали на кладовищі воїнів Великої Вітчизняної війни.
