Саша Бородулін: «До останнього патрона…»

441

Велика Вітчизняна війна

Саша Бородулин: «До последнего патрона...»
Саша Бородулин: «До последнего патрона...»

Ось і закінчився ще один навчальний рік, Сашко стояв на ґанку школи і свіжий травневий вітер обдував обличчя. Щоб закінчити школу йому ще потрібно п’ять років і тоді він зможе піти вчитися на льотчика. Сашко подивився в чисте блакитне небо і від радісних думок у нього закрутилася голова.

-Бородулін, ти звичайно молодець, але співати треба вміти! Це що ж таке з усіх предметів відмінно, а по співу добре. Ось тобі моє учительський завдання на літо – навчитися співати!

Іван Георгійович – шкільний вчитель Саші. Чоловік серйозний, кажуть, що він був знайомий з самим Валерієм Чкаловим.

-Іван Георгійович, я постараюся, тільки не моє це, льотчику адже цього не потрібно – виправдовувався Саша.

-Саша, усі льотчики в небі співають. Повір мені, коли високо знаходишся над землею і дивишся на простори Батьківщини, то не тільки сам співаєш, душа співає від такої краси….

…. Хлопчик надовго запам’ятав цей розмову, яка відбулася у нього з учителем в кінці травня 1941 року, а менше ніж через місяць почалася війна. Над селищем у бік Ленінграда постійно пролітали німецькі літаки, іноді бомбили і Сашин селище Новинку. Саша ненавидів фашистів , хотів піти на фронт, але його не брали через віку. Він намагався переконати воєнкома, що вміє стріляти і не боїться німців, але офіцер відповів йому : «-Ні, ти ще малий для війни».

А потім в село прийшли німці почали наводити свої порядки. Хто їм не підкорявся, тих розстрілювали. На очах Сашка розстріляли його маму і він дуже тяжко переживав.

Майже всі чоловіки з села пішли в партизанський загін, що залишилися старі, жінки і діти, над якими знущалися фашисти. Одного разу один з німецьких солдатів, побив на вулиці жінку за те що вона не привіталася з ним. Він бив її кулаками в обличчя і говорив:- «Ти дольжна говорити привіт, мій улюблений німецький зольдат, Ваш фонючий росія є країна сфинья». Коли вона впала на землю, німець став штовхати її чоботами. Німець пішов, а бідна жінка не могла навіть встати. Саша допоміг їй піднятися і довів її до будинку. Потім вистежив цього фашиста, і коли той зайшов за сарай, несподівано вдарив його по голові палицею. Той втратив свідомість і впав. Саша швиденько схопив його гвинтівку, дві гранати і втік в ліс. З цього моменту він прийняв рішення не повертатися в селище, а почати свою війну з фашистами. Але для цього однієї гвинтівки було мало.

Сашко побачив, як по лісовій дорозі на мотоциклі їхав фашист, на грудях у якого висів автомат. Хлопчик зачаївся в кущах , а коли ворог під’їхав ближче, пролунав постріл. Мотоцикл перекинувся і заглох, недалеко від нього лежав фріц. Саша забрав у нього автомат і збирався вже йти в ліс , як ззаду, з кущів почув крик «СТІЙ ! Кидай зброю! Стріляти буду!». Перед Сашкиными очима за частки секунди пролетіла вся його коротке життя, і він з сумом подумав: «От і все, як мало я зробив для перемоги….»

Він повернувся і побачив двох осіб. Одного він дізнався-це його сусід дядя Вітя, у селі говорили, що він партизан. Другого він не знав. Дядя Вітя запитав:

-Чому ти не вдома?

-Не можна мені додому, фашисти шукають – відповів Сашко.

-А як же мати? Залишилася Одна? Ти б її пожалів.

-Маму вбили фашисти – відповів він і заплакав.

Дядя Вітя по отческі обійняв хлопчика, і сказав: -Нічого, синку, ми за неї помстимося! Ми за все помстимося цим гадам! Але плакати не треба, ти ж чоловік, ти справжній воїн! Пішли до нас в партизанський загін, а там розберемося.»

Вони довго йшли через ліс. По дорозі Саша згадував, як фашисти розстріляли його матір, як маленьких дітей зібрали з усього селища, посадили у вантажівку і відвезли до Німеччини, як плакали і кричали їх матері. Сашка пам’ятав усе і з-за цих спогадів, його серце стискалося від болю все сильніше і сильніше.

-Всі прийшли. – сказав дядько Вітя. І хлопчик побачив маленьку село посеред лісу, де ходили люди зі зброєю , пахло кашею і димом. Сашка привели до командира партизанського загону, і як тільки він побачив його, відразу зрадів, адже це був його шкільний учитель Іван Георгійович Болознев.

-Здрастуй, Саша – сказав Іван Георгійович – сідай і розповідай.

Сашко розповів про все, що відбувалося в селищі, про расстрелянную фашистами маму і коли закінчив свою розповідь попросив:

-Іван Георгійович, візьміть мене в партизанський загін, я хочу воювати.

-Візьмемо, звичайно, візьмемо. Будеш служити в розвідці. А зараз тобі треба помитися, добре поїсти і виспатися.

Так Саша Бородулін став розвідником партизанського загону, в якому командиром був його шкільний учитель.

З Саші вийшов хороший партизан, Іван Георгійович пишався ним. День за днем він вів розвідку. Багато разів виконував дуже небезпечні завдання. Чимало знищив німецьких машин і солдатів. За виконання небезпечних завдань, за проявлену мужність, винахідливість і сміливість Саша Бородулін, взимку 1941 року був нагороджений орденом Червоного Прапора.

Фашисти боялися партизанів, і хотіли розправитися з ними. Для цього привезли величезний загін карателів, які кілька днів переслідували йдуть від переслідування партизан, двічі брали їх в оточення. Ті умілими діями виходили з нього, але знову смыкалось вороже кільце. Тоді командир викликав добровольців – прикрити відхід загону. Саша першим ступив уперед. П’ятеро прийняли бій. Один за іншим гинули товариші. Сашко залишився один. Він стріляв з автомата по фашистах і примовляв :«Нам день простояти, та ніч протриматися» , постійно озирався й дивився далеко пішов загін. Ще можна було відійти – ліс поруч. Але загону так дорога кожна хвилина, яка затримає ворога, і Сашко вів бій до кінця. Він бачив, як його оточують фашисти, а патронів залишилося зовсім мало .Він зробив ще кілька пострілів і фашист впав, натиснув на спусковий гачок автомата і той перестав стріляти. Всі. Патрони закінчилися. Фашисти осміліли і йшли на нього вже в повний зріст. Сашко взяв гранату і став чекати, коли німці підійдуть ближче. Для себе він все вирішив: «Я не здамся, я піду до кінця», – думав він . Чомусь крутилася голова, а перед очима виник образ мами загиблої, яка щось шепотіла йому і лагідно посміхалася. Десять фашистів підійшли впритул до хлопчика, направили на нього автомата, а один німець посміхаючись сказав : «Рус, здафайся!». Саша встав, висмикнув кільце гранати, підняв її над собою і прокричав «ЗА БАТЬКІВЩИНУ !» Пролунав вибух, який розметав фашистів в різні сторони. Так загинув Сашко Бородулін, хлопчик який хотів стати льотчиком і дуже любив свою Батьківщину. Він загинув , але пам’ять про неї жива до цих пір. Його пам’ятають в Новинці, Частіше, в Оредеже Ленінградської області там, де він жив, воював і похований.