СЕКРЕТНИЙ ПАКЕТ

402

Юному героєві островського підпілля –

Шуркові Козловському

присвячується ця розповідь

Сашко сидів на днище перекинутого човна і дивився на річку. Осінні затяжні дощі розмили глинисті береги, і вода була жовтою, з пінистими водоворотиками, в яких кружляли тріски і збиті вітром листя. Річка називалася Великою. Ще якихось п’ять, шість років тому Сашкові не прийшло б в голову, що її можна назвати не інакше. Річка здавалася величезною, як море! Разом з іншими хлопчаками він плескався у береги, і навіть найвідчайдушніші з них не вирішувалися відплисти подалі, туди, де били з дна холодні бурхливі ключі. Шурик досі пам’ятає, як вперше, на спір, поплив на той берег, і яким далеким здавався він йому навіть з середини річки. Пам’ятає, як скажено забилося серце, коли крижана струмінь закрутила його на місці і потягнула на дно. Шурик пірнув, вибрався на вільний перебіг і, допливши до берега, довго лежав на гарячому піску. Віддихавшись, вичавив труси і поплентався через все місто до підвісного мосту. Плисти назад він тоді не наважився.

Потім батько довірив йому човен, і Шурик рибалив далеко в зелених вирів, де водилися важкі, пахне тванню щуки. І тоді ще річка здавалася йому величезної і таємничою! Перехід у шостий клас Шурик ознаменував стрибком у воду з підвісного моста. Та не яким-небудь там “солдатиком”, а справжньої “ластівкою”! Річка була підкорена і перетворилася в таке ж звичне місце дитячих ігор, як зарослий ліщиною яр і поляна, де ганяли у футбол. Тепер річка знову стала чужою і небезпечною! На мосту, стукаючи по залізу важкими чобітьми з короткими халявами, крокували німецькі вартові. Помітивши чию-небудь спущену на воду човен, вони дірявили її чергою з автоматів. Ловити рибу дозволяється тільки з берега. Річка спорожніла, і в найспекотніші дні не чути було шумного плескоту води і веселого гомону дитячих голосів. Іноді тільки спуститься до містках жінка з вузликом мокрої білизни і, квапливо прополоскавши його, поспішає подалі від берега. За річкою починався ліс, за яким проходила лінія фронту. Може бути, тому так ретельно охороняли її фашисти.

Сашко дивився на улюблена за річкою ліс і думав про те, що через кілька годин він вже повинен бути в самій його гущі і по болотах і бездоріжжю пробиратися до лінії фронту. Покусуючи гірку травинку, він вдивлявся в знайомі обриси правого берега, вибираючи місце, де краще пристати човні. Може бути, за обгорілим будівлею школи? Річка там повертає, і за стіною школи вартові з мосту не побачать човен.

Школа загорілася першого вересня. Сашко посміхнувся, згадавши, як стрибали з вікон школи, перетвореної в казарму, фашисти в нижній білизні. Довго потім шаленів начальник островського гестапо, але винних не знайшли. Пожежа виникла “випадково”!

Кількома днями раніше хлопці зібралися, як зазвичай, на сіннику в будинку у Шурика. Він жив на лівому березі, в селі Ногино, і збиратися тут було безпечніше, ніж у місті.

– Через три дні перше вересня! – сказала піонервожата Клава Назарова. – А в школі фріци! Що будемо робити?

– Палити! – сказав, ніби відрубав, Коля Михайлов – маленький, худенький підліток.

– Палити-то палити… – задумалася Клава. – Але як? Якщо дізнаються про підпал, почнуть хапати всіх без розбору! З розумом палити треба!

Хтось згадав, що в школі раніше, працюють старі прибиральниці, і через день план підпалу був розроблений. Серпень стояв холодний, ночами подмораживало, і поліцаї вимагали, щоб печі топили два рази в день: вранці і на ніч. Першого вересня печі були набиті сухими, як порох, дровами і затоплені трохи пізніше звичайного. Дверцята печей залишилися незакритими! Солдати хропли на різні голоси, а з відкритих печей падали на підлогу палаючі головешки. Загорілися килими, запалали мостини. Ось тоді-то, на смерть перелякані, і забігали в диму фашисти. “Урок фізкультури”, – назвала цю операцію Клава. Ох, Клава, Клава!.. Шурик захоплено покрутив головою, на мить заплющивши очі, ніби побачив перед собою побачила усміхнені очі і вигорілу гривку волосся під розшитій тюбетейкою…

Шурик і Коля Михайлов вчилися в п’ятому класі, коли до них в загін прийшла вожатою Клава. В ту пору межа проходила неподалік від Острова. Прикордонники були частими гостями в островської школі, а островські піонери – на заставі. Прикордонники і хлопці разом влаштовували військові ігри: вистежували і ловили “шпигунів”, ходили на розвідку в “тил ворога”.

Клава швидше будь-якого хлопчиська могла залізти на найвище дерево, перебігти широкий струмок по колоді, розпалити багаття з намокших гілок. Шурик був її вірним ординарцем, як Петька у Чапаєва.

Чи думав він тоді, що мине кілька років – і “тил ворога” стане справжнім тилом, а розвідка – смертельно небезпечним завданням, потрібне Батьківщині!

Сьогодні вночі він поведе через фронт двох втекли з концтабору червоноармійців і дочка островського лікаря – Троянду Хайкину. Як завжди, перед черговою операцією підпільники зустрінуться у Шурика. Мати і батько вже звикли до цих сборищам і давно здогадувалися, що криється за ними. Не раз ловив на собі Шурик стривожені погляди матері, а одного разу, коли він переховував зброю, на сінник піднявся батько. Він глянув на в’язку гранат в руках Шурика і, взявши вила, пішов, нічого не сказавши.

Шурик мерзлякувато пересмикнув плечима. Холодний вітер пригнув до землі оголені пруття верболозу, погнав по річці дрібну хвилю. Велика, набрякла дощем хмара повзла до міста. Шурик з надією глянув на неї і пішов до будинку.

Першою на сінник прийшла Клава. Вона міцно стиснула руку Шурика у своїй холодній, дужій руці і заглянула йому в очі.

– Ну?..

– Що “ну”? – усміхнувся Сашко. – Порядок!

– Дощ полив… – сказала Клава, витираючи хусткою мокре обличчя.

– Це добре… – озвався Сашко. Він бачив, що Клава чимось стривожена, але не питав, знаючи, що, якщо буде потрібно, вона скаже сама. Але Клава мовчки вийняла з-за пазухи зашитий суворими нитками пакет і простягнула його Сашкові.

– Дуже важливо, Сашко. Вручиш особисто. А в разі чого… – Клава не договорила і знову глянула на Шурика. Очі її дивилися суворо й вимогливо.

– Зрозуміло, – кивнув Сашко і несподівано посміхнувся.

– Ти чого? – здивувалася Клава.

– Розповідь згадав… “Пакет” називається. Як один червоноармієць секретний пакет з’їв, а сургуч виплюнув. Білі вирішили, що це він мову відкусив!

Клава теж посміхнувся, але очі його залишалися суворими.

– Краще мова откуси! Це дуже важливий пакет, Сашко. Ти навіть не уявляєш, яке важливе! Так що…

– Зрозуміло! – повторив Сашко і сховав пакет на грудях.

– З якою зброєю підеш? – запитала Клава.

– Візьму Автомат.

– А гранати?

– Навіщо? У мене два диска.

– Візьми гранату, – наказала Клава і знову глянула в очі Сашкові. Від цього погляду у Шурика защеміло серце, наче він тільки що зрозумів, що йому може загрожувати, хоча все було давно передумано довгими ночами. Він труснув головою, відганяючи від себе невеселі думки, і прислухався до шуму дощу.

– Де ж хлопці?

– Зараз будуть, – глянула на ручні годинники Клава. – Човен готова?

Сашко кивнув і заходився половчее прилаштовувати на плечах речовий мішок. Перевірив нещодавно змащений автомат і, взявши зі зв’язкою гранат одну, сунув її за пояс. Він насилу втримався, щоб не дивитися при цьому на Клаву, і не зізнався б навіть самому собі, що боявся знову побачити в її очах те, про що не хотілося думати.

Зашаруділо сухе сіно, і в двері, на сходах, показалася голова Колі Михайлова. Він надсадно закашлявся і простуженно гукнул:

– Чорт! Труха в горло залетіла!..

– Привів? – обернулася до нього Клава.

– У дворі ждуть.

– Ніхто не бачив?

– Задами йшли, по городах… Може, дощ переждем? Б’є, як з відра!

– Добре, що б’є! – втрутився в розмову Сашко. – Човен не помітять!

– Це точно! – погодився Микола. – Я ж чому: Троянду шкода… Зуб на зуб у дівчини не потрапляє!

– Це не від холоду… – похитала головою Клава. – Плаче?

– Мовчить… Слова не вичавиш.

– Батька її вчора розстріляли. – Клава міцно потерла долонею чоло, наче розганяючи набігли зморшки, та коротко наказала:

– Пішли!

Коли Сашко вийшов у двір, він побачив прижавшихся до стіни сараю двох переодягнених червоноармійців і закутану в хустку тендітну дівчину. Крізь часту сітку дощу тьмяно світив підвішений під стрехой сараю ліхтар, і в його коливному світлі Сашко побачив її бліде обличчя і чорнильні калюжки очей.

– Що стоїте? – неголосно запитав Сашко.

– Сигналу чекаємо… – відповів один із червоноармійців.

Почувся тихий свист. Це сигналив з городів Коля.

– Давайте! – махнув рукою Сашко.

Фігури червоноармійців відокремилися від стіни, і спини їх, мелькнув у невірному світлі ліхтаря, зникли в темряві. Роза гойднулася слідом за ними і зупинилася.

– Іди, Роза! – легенько підштовхнув її Сашко. – Іди, не бійся!..

Дівчина кивнула йому; очі його на мить блиснули і знову погасли, прикриті довгими віями. Тримаючись рукою за стіну, вона повільно пішла слідом за червоноармійцями.

Шурик надів через голову ремінь автомата, поправив плечем речовий мішок і пішов до хвіртки. Проходячи повз ганку будинку, він зупинився і подивився на темні вікна. І в ту ж хвилину чиїсь теплі, тремтячі руки обвили його шию, і мокре від сліз обличчя пригорнулося до його обличчя.

– Мама… – прошепотів Сашко, насилу ковтнув повітря і, відірвавши від себе руки матері, пірнув у хвіртку!

На річці стояв неумолчний шум дощу, і було так темно, що насилу розрізнялася спущена на воду човен. На кормі сидів Коля і, схопившись за корч, утримував човна біля берега. На днище човна скорчились червоноармійці, на носі згорнулася калачиком Троянда.

– Ну, Сашко… Пора! – Клава притягла його за плечі, і Сашко зовсім близько побачив її очі, і в них все те ж вираз безмірної тривоги і суворої вимогливості. Він слизнул з губ великі краплі дощу і ступив у човен. Коля вставив в гнізда обмотані промасленою ганчіркою кочети і обережно опустив весла. Човен безшумно ковзнула по воді і розтанула в нічному мороці.

Шурик до болю в очах вдивлявся в темряву, намагаючись вгадати в безформних обрисах протилежного берега вибране для висадки місце. Все так само рівно шумів дощ, і здавалося, що човен рухається в хитких заростях якихось невідомих рослин. Але ось за пеленою дощу смутно зачернела висока стіна школи, і ніс човна м’яко ткнувся в обривистий берег.

– Приїхали! – прошепотів Коля, піднімаючи весла. Першим поліз наверх Шурик. Ноги ковзали і роз’їжджалися, чоботи відразу стали пудовими від налиплої глини. Чіпляючись за гілки чагарника, він вибрався на обрив і озирнувся. Ні одного вогника не світилося навколо, не чути було жодного звуку, крім мірного шуму дощу.

– Давай по одному! – тихо скомандував Шурик. – Троянді допоможіть!

Він простягнув руку; один із червоноармійців підняв дівчину, і Шурик легко витягнув її наверх, таку тоненьку і тендітну, що відчув себе поряд з нею дуже великим і сильним. Сашко обійняв її за худенькі плечі й підбадьорливо посміхнувся, заглянувши їй в обличчя. І знову побачив, як замерцали і згасли прикриті віями чорнильні зіниці. Червоноармійці, важко дихаючи, вже стояли поруч.

– Щасливо дістатися! – долинув знизу приглушений голос Миколи, і ледве чутно хлюпнула вода під веслом. Чотири людини зробили крок у ніч. Дощ змив сліди на глинистому березі і, немов радіючи заслуженому відпочинку, став затихати. Коли засірів сірий світанок, четверо вже входили в ліс…

Шурик пам’ятав цей ліс, увесь пройнятий сонцем, наповнений пташиним щебетом і веселими голосами грибників. З повним козубом міцненьких боровиків виходив він на узлісся і падав навзнак в густу запашну траву. Сонячні промені з трудом пробивалися крізь важкі крислаті віти і пятнали траву теплими відблисками. Пахло нагрітою хвоєю, гудів над вухом джміль, і дивно смачною здавалася захоплену з дому окраєць хліба з сіллю.

Тепер ліс стояв поріділий, пониклий, засипаний прелыми листям. Хлюпав під ногами набряклий від дощів мох. Ворожа тиша ховалася під важкими лапами ялин, залитих водою ярах, в наїжджених просіках, покритих пружним шаром рудого соснових голок. Тиша змушувала прислухатися, пригинатися на відкритих місцях, згортати з прямої дороги. Вона була оманливою і могла в будь-яку хвилину вибухнути хрипким гавкотом собак, криками команди, автоматною чергою. Сашко вів групу по ночах. Вдень відсиджувалися в глухій гущавині і на болотах. Розпалювати багаття було небезпечно, і, намагаючись зігрітися, вони сиділи, тісно притулившись один до одного. Промокла одяг тиснула на плечі, і Сашкові, до свербіння в спині, хотілося скинути прилиплий до тіла сорочку і, кинувшись в угарное тепло лазні, до знемоги нахлестаться жорстким пахучим віником.

За весь час шляху Троянда не сказала жодного слова. Вдень сиділа, втупившись в піднятий комір пальта, і дивилася перед собою широко розкритими байдужими очима. Вночі, спотикаючись, йшла слідом за Шуриком, і він чув її уривчасте дихання, соразмерял з ним свої кроки. Кілька разів, на денних привалах, Сашко намагався втягнути його в розмову, але дівчина на всі питання мовчки кивала чи заперечно хитала головою і знову йшла в себе. Сашко знав, що при ній катували батька, домагаючись від нього видачі поранених червоноармійців і командирів, яких він прогулювався в одному з підвалів. Старий лікар, випльовуючи кров і вибиті зуби, мовчав, відвертаючись від дочки. Він не хотів, щоб вона бачила його сльози. Потім втратив свідомість доктора жбурнули у вантажівку і відвезли за місто, а Розе наказали з’явитися з речами в комендатуру. Ось тоді-то і сховала її Клава спочатку у себе вдома, а потім переправила в село Ногино.

До лінії фронту залишився один перехід. Вони сиділи на останньому привалі.

Шурик співчутливо глянув на дівчину. Вона відповіла йому сумною посмішкою тяжкохворого або чимось глибоко враженої людини. Від цієї посмішки у Шурика стислося серце. Він відвернувся і почав запекло ножем шматувати банку м’ясних консервів. Банку була єдиною. Клава виміняла її на базарі в якого-то запасливого поліцая і вручила Шурику як “НЗ”. Сашко вирішив тепер пожертвувати недоторканним запасом, щоб хоч трохи підкріпити своїх знесилених супутників. Фронт був близький. Ставало все важче уникати зустрічі з ворожим охранением; лісові дороги були забиті автомашинами і возами. З настанням темряви передній край висвітлювався ракетами, виднілися лінії трасуючих куль. Чути гуркіт гармат, дзявкіт важких мінометів. Коли консерви були з’їдені, Шурик наказав усім спати. Треба було берегти сили для останнього кидка. Червоноармійці привалились до купи сушняка і слухняно закрили очі. Шурко не раз запитував себе, чому так беззаперечно підкоряються йому два цих зарослих колючою щетиною, змучених голодом людини. Напевно, тому, що він для них не просто хлопчик, знає дорогу до фронту, а представник радянської, нехай підпільної, але радянської організації! Це Радянська влада довірила йому людей, зброю і секретний пакет. Шурик торкнув рукою те місце на грудях, де був захований пакет, і здригнувся від здавленого крику Троянди. Широко розкритими очима, в яких застиг жах, дівчина дивилася в гущавину лісу. Сашко повернув голову у напрямку її погляду і побачив серед дерев сіро-зелений силует фашистського солдата. Кілька секунд вони дивилися один на одного, не наважуючись поворухнутися. Потім, майже одночасно, скинули автомати. Дві короткі черги злилися в одну. З шерехом впали зрізані кулями гілки. Лежачи за зламаною березою, Сашко побачив, як метнувся вбік і зник за деревами фашист. Червоноармійці схопилися і розгублено озиралися по сторонах.

– За мною! – крикнув Сашко і побіг до яру. Але вже розливалася в лісі трель свистка, тріщали гілки під десятками солдатських чобіт.

– Біжіть! – махнув рукою червоноармійцям Шурик. – Біжи, Роза!

Він ліг за купу бурелому і прошив довгою чергою мелькнувшие в чагарнику фігури. Почувся чийсь здавлений стогін, прокляття, кулі загупали по стовбурах дерев над головою Шурика. Він відповз назад, продовжуючи строчити по залегшим в кущах солдатам, але автомат його раптом захлинувся. Сашко заходився гарячково міняти диск і побачив, як просто перед ним виникла чорна фігурка дівчини і кинулася навперейми піднімається солдатам, стиснувши в руці обліплений брудом камінь. Один із солдатів недбало, немов усунути з дороги, повів автоматом, і Троянда ткнулась особою в брудні мокрі листя.

– Рус, здавайся! – крикнули з-за кущів.

Шурик з такою люттю натиснув на спуск, що автомат затремтів у нього в руках, але знову захлинулася і замовк. Скінчився останній диск! І, зрозумівши це, ламаючи кущі, у відкриту полізли фашисти. Шурик ясно розрізняв їх спітнілі обличчя, нахабні посмішки:

– Здавайся!

А пакет? З’їсти, відкусити мову і виплюнути фашистам в обличчя! Шурик потягнувся рукою до грудей і натрапив на рукоятку гранати. І в ту ж секунду побачив перед собою очі Клави. Вони нагадували, прощалися, вимагали… Шурик вирвав чеку!..

В місті Острові, на заново відбудованому приміщенні школи висить мармурова дошка з написом: “У цій школі вчилася і працювала старшою піонервожатою Герой Радянського Союзу Клавдія Назарова”, а в залитому сонцем вестибюлі – прикрашений траурним стягом стенд. На ньому – у групі інших підлітків – фотографія хлопчика з зачесанной набік чубом, з допитливими очима на худорлявому обличчі. Це Шурко Козловський – хлопчик, який так сильно любив свою Батьківщину, що, не роздумуючи, віддав за неї своє життя…

Автор: Ю. Принців