Варфоломій і чернець
Варфоломій
Дмитро Донський і Сергій Радонезький
Благословення
Куликовська битва
Порятунок хлопчика
Сергієв Посад
Жив на Русі великий святий Сергій Радонезький, про який говорили: «Батько землі Руської». Люди називали Сергія Радонезького святим. Святий — це той, хто служить Богу, нікому не чинить зла і молиться про всіх людей, а для себе не вимагає нічого. Він був чернець.
Але спочатку він був не святий, а звичайна людина.
В дитинстві звали його Варфоломій. Народився він у старовинному російському місті Ростові Великому. Коли його місто був розорений під час жорстокої ворожнечі між князями, його родина переїхала в невелике селище Радонеж недалеко від Москви. Тут він і став жити зі своїми батьками Кирилом і Марією і братами Петром і Стефаном.
У дитинстві Варфоломій дуже довго не міг навчитися читати. Букви чомусь ніяк не хотіли складатися в слова, і він не розумів того, що написано в книзі. Він бачив, як сміялися над ним хлопці, як переживали і засмучувалися за нього батьки, але нічого не міг вдіяти.
Одного разу на лузі він зустрів під деревом незвичайного людини, одягненого в чорну чернечий одяг. Чернець тримав у руках маленький коштовний скриньку. Варфоломій зважився підійти до нього і розповів про свою біду. Чернець, уважно вислухавши хлопчика, відкрив свій скриньку і вклав йому в рот шматочок проскури. «Відтепер будеш читати і розуміти написане», — сказав цей незвичайний чернець. З того самого дня Варфоломій став легко і швидко читати будь-яку книгу і скоро обігнав в навчанні всіх дітей, а в серці запалала незгасима мрія — стати ченцем.
Після смерті батьків Варфоломія і старший брат Стефан вирішили піти в ліс, щоб жити там окремо від всіх людей і служити одному тільки Богу. Кілька днів пробиралися брати по глибоких ярах і заростях, поки не знайшли підходяще місце на схилі лісовий гори. Називалася ця гора Маковець. Тут вони зрубали з колод будиночок-келію, а поруч збудували невелику дерев’яну церкву Трійці — в Ім’я Бога Отця і Сина і Святого Духа.
Недовго прожили брати удвох: Стефан сказав, що більше не може жити в лісі, а хоче піти в Москву в монастир. На наступний день він пішов. Варфоломій, провівши його зі сльозами, залишився один посеред дрімучого лісу. Терпів він взимку заметілі і холод, а влітку дощі і спека, стійко долав всі страхи і небезпеки, які підстерігають людину в такому дикому і безлюдному місці, але йти звідси не збирався. Вдень Варфоломій працював у лісі та біля будинку: ходив за водою на джерело, колов дрова, лагодив одяг, працював на городі. Шуміли над головою високі сосни, дзвінко вистукував дзьобом дятел, пурхали і пересвистывались в кущах лісові птахи. Вночі ж Варфоломій теж працював вдома чи в церкві: читав молитви і священні книги. Спав він зовсім мало.
Одного разу прийшов до нього голодний ведмідь. Варфоломій взяв хліб, розділив його навпіл і половину віддав йому. З тієї пори став ведмідь відвідувати його. Бувало, сяде біля пня і чекає, що йому винесуть. Варфоломій вийде, пригостить його чим-небудь. Так вони подружилися. Траплялося, він останній шматок ведмедю віддасть, а сам залишиться голодним, здавалося, що вони розуміють один одного без слів. Звір охороняв галявину його від злих розбійників.
Тут, у глухому лісі, нарешті здійснилася мрія Варфоломія — він став ченцем. Один сільський ігумен прочитав над ним молитви і обстриг на його голові пасмо волосся. Коли люди стають ченцями, вони отримують нове ім’я. І Варфоломій став Сергієм. Почалася його чернече життя.
Пройшли роки, і слух про Сергії як про безстрашного і добром ченця став приводити до нього тих, хто шукав для себе відокремленою чернечого життя. Сергій дозволяв їм селитися поруч зі своїм житлом. Допомагав обтісувати колоди і будувати келії. Так утворився в лісі монастир — народжувалася велика Троїце-Сергієва Лавра.
Жили ченці важко, переносячи хвороби, голод, потребу… Але дружно. Працювали кожен своєю працею і вчилися жити чистим і мирним життям. А Сергія вони обрали своїм ігуменом — начальником монастиря і називали його «авва», тобто «батько».
Стало відомо про ігумені Сергії по всій Руській землі. Люди розповідали один одному про дивовижний ченця з Радонежа і говорили між собою: «Невже і справді з’явився серед нас людина, чистий перед Богом і допомагає всім своєю сильною молитвою?»
В ті часи Русь перебувала під владою монгольських кочівників, які називали себе Золотою Ордою. Це були підступні, жорстокі і дуже вправні в бою воїни. Росіяни ж князі, які весь час сварилися між собою: одні хотіли бути самими головними, а інші прагнули правити своїми князівствами окремо від інших. З-за цих чвар Русь не могла виступити єдиною силою, а Руські князівства були розбиті поодинці і платили велику данину Золотій Орді: золотом, сріблом і коштовним хутром. Воїни Золотої Орди здійснювали грабіжницькі набіги на російські міста і села, не шкодуючи ні жінок, ні дітей, а багатьох забирали в полон і робили своїми рабами. Російські люди, що жили в постійному страху від ворожих нападів, втомлені від княжих чвар, від злості і ненависті один до одного, приходили до Сергію звідусіль. Відшукавши його обитель далеко у лісі, люди своїми очима бачили, як мирно і дружно живуть ченці, як вони допомагають один одному, і говорили: «Дивіться, вони живуть як рідні брати! Чому б і нам не жити так само?»
Жодного людини, хто б він не був бідний або багатий, — зустрічав Сергій з любов’ю. Багато хто з простих людей залишалися і поселялися неподалік від монастиря, розчищаючи ліс під споруди і ріллі.
Люди просили Сергія, щоб він навчив, як їм правильно жити, і слухали кожне його слово.
— Всі ми Божі діти, — говорив народу ігумен Сергій, — а значить, всі ми-брати і сестри. Будемо жити мирно, не завдаючи один одному образ, і ніякі вороги не здолають нас. Єднанням і любов’ю спасемося!
«Будемо разом, як одна велика сім’я, і Бог поверне нам волю!» — озивалося в російських серцях. Люди піднімали голови, ставали добрішими, об’єднувалися в надії скинути з себе чужоземний гніт і стати вільними.
Але сказане слово, і настав день.
Піднявся з південного степу Мамай, володар Золотої Орди. Він зібрав величезне військо і повів його на Русь, щоб назавжди захопити Російську землю, а самому правити над нею. Загула степ кінним тупотом і скрипом багатьох тисяч возів.
Московський Князь Дмитро сів на коня і поїхав до Сергію за порадою:
— Ми посилали великі дари Мамаю. Бажали домовитися світом, але він і слухати не хоче! Як хочеш вступити?
Сергій підійшов до нього і сказав:
— Збирай російське військо, князь.
Відпустив з них на підмогу двох ченців своїх: Андрія Ослябю і Олександра Пересвіту. Обидва вони до приходу в монастир були знаменитими воїнами. Тільки не бувало ще такого, щоб ченців на бій посилали. Але, видно, страшна битва нам випала.
Князю ж сказав на прощання:
— Іди сміливо, і переможеш.
Князі, які забули колишні сварки, стали збирати свої дружини в єдине військо. Всі міцні духом ратники зі всієї Руської землі зібралися з великим князем Дмитром на Куликовому полі, між річкою Непрядвой і Доном. Туди ж прийшов і Мамай зі своїми полчищами…
В той день, коли вирішувалась доля Русі, ігумен Сергій встав посеред чернечої братії і почав розповідати їм про хід битви, як ніби сам він знаходився там, на полі бою…
Ось перед битвою з Мамаєва війська виїхав ординський богатир Челубей, викликаючи російського воїна на поєдинок. Був він величезний і страшний, і ніхто не міг перемогти його. Назустріч йому виступив наш богатир Пересвіт. Був він у чернечому вбранні і з могутнім списом напереваги. Розігнали богатирі коней, вдарилися списами на повному скаку, і обидва впали замертво на траву. Лише встиг Пересвет показати рукою на ворожі полки.
Так почалася ця битва.
Усією своєю грізною міццю вломилися ворожі клини в наші піші полки, де бився князь Дмитро. Мамай прагнув зім’яти і перекинути дружини руських. Рубалися в тісноті відчайдушно, убитих падало без рахунком… Завзятість, лють, дзвін мечів в гремящей над Доном січі… Вісім годин по коліно в крові росіяни билися за свою Батьківщину, за своє майбутнє…
Ось кіннота Мамая прорвала останній поріділий лад на нашому лівому фланзі і вийшла в тил російського війська. Ворог вже радів…
Але пробив годину! Як блискавки з хмари, з дубового гаю на них обрушився засадний полк князя Володимира Хороброго. Вдарили, зітнулись, приголомшили! Разом з ними всі руські полки перейшли в атаку на ворогів і переламали їх силу!
Не витримавши такого натиску, Мамаєве військо здригнулося і звернулося до втеча, давлячи від страху один одного. Їх довго гнали, трощачи наліво і направо останні залишки. Мамай все кинув і втік до самого Криму…
Розгром був повний.
Князя Дмитра насилу знайшли під купою тел. Він виявився живий, а його обладунки були покриті вм’ятинами від ударів.
— Княже, ти не чуєш, твоя перемога!!!
За перемогу в цій битві на Дону прозвали князя Дмитром Донським.
А ввечері того великого дня ігумен Сергій відслужив панахиду за полеглим воїнам, називаючи кожного героя по імені…
Слава зійшла на Руську землю. Звільнившись від страшної загрози, російський народ підбадьорився і розправив плечі.
Князь Дмитро Донський не раз звертався до Сергію за допомогу в державних справах. Сергій мирив князів, гасив між ними ворожнечу і сварки, і вони, залишивши образи, допомагали Московському великому князю зміцнювати російську державу.
І багато учні преподобного Сергія розходилися по всій Руській землі, поклавши початок багатьом новим монастирям — сховищ чистоти і фортеці народного духу.
Не було на Русі такої сім’ї і такого будинку, де б не знали ім’я святого Сергія Радонезького. Люди йшли до нього, як до рідного батька. Одного разу до нього прийшов чоловік у великій надії на Сергія. Приніс вмираючого синочка, поклав у келії на лавку. Стали було грубку топити, глянули на дитину, а той вже не дихає. Нещасний батько, побачивши мертвого сина, взяв сокиру і пішов робити труну. Сергій же, схиливши коліна, поклав свої долоні на тіло хлопчика і почав молитися про нього…
Настала напружена тиша… Лише було чути, як трохи потріскує в тиші недогарок свічки… Раптом померла дитина поворухнувся, зітхнув і розплющив очі..
Увійшов почорніла від горя батько з тесаним труною, так і випустив з рук: синочок його сидить на лавці живий і здоровий.
Йшли роки, Свято-Троїцький монастир преподобного Сергія по праву став духовним центром усієї Русі, а потім і Росії.
Люди бачили, як Сергій піклується про них, і любили його. Всім він служив, всім допомагав, за всіх молився. І завжди працював: носив з джерела воду, пік хліб, колов дрова.
Життя Сергія досягла такої чистоти, що погляду його було відкрито багато, приховане від інших.
Навесні 1392 року, передбачаючи свою земну кончину, Сергій наклав на себе обітницю мовчання, щоб присвятити решту часу молитві…
Настала осінь. Ігумен Сергій вже не вставав з ліжка.
Коли ж прийшов смертний час, він звернув свій погляд на рідну Вітчизну. Облетіла його Душа всю Русь -ліси, привільні поля та прибрані ниви, села, повноводні річки, світлі озера, багатолюдні міста та могутні фортеці, маківки церков і соборів, увінчані хрестами… Він бачив князів на дружньому раді, і вірних бояр, і слобідських і посадських майстрових, і низки селянських весіль, і матерів, що пестять своїх дітей, і дозори воїнів на степовому валу…
До них, а також учням своїм і всім російським людям, що живуть, і тих, кому ще жити в свої часи, — звернено заповіт святого Сергія Радонезького:
— Живіть чисто, як нам Бог заповів. Зберігайте мир між собою і всі прощайте один одному, як діти одного Батька. Я ж за вас буду молитися, і всім, хто буде просити мене з вірою, прийду на допомогу…
З тих часів пройшло вже більше ніж шістсот років, але в пам’яті Російських людей живе Святий Сергій Радонезький – ЗАХИСНИК І БАТЬКО ЗЕМЛІ РУСЬКОЇ.
