Штурм Коли Любічев

1027


Коля Любичев стрілок партизанського загону
Штурм Коли Любичева
Микола (Коля) Любичев через двадцять років після війни

Штурм Коли Любічев

Яків Давидзон.

На Україну шестикласник Коля Любичев приїхав з Омської області — до діда в село. Тут, в селі Хромное, і застала його війна. Окупанти встановлювали «новий порядок»: палили будинки мирних жителів і всіх, хто не хотів миритися з загарбниками. Дід зібрався в ліс.

— А ти, Коля, постривай,— сказав старий на прощання.— Не всім у лісі ховатися, треба, щоб хто-то і тут за німцем наглядав та нам, партизанам, доповідав.

Дід і онук обнялися на порозі спорожнілого будинку. Старий закинув за плечі мисливську берданку, з нею він раніше на зайців та лисиць ходив, і зник у вечірній імлі. Незабаром німці і поліцаї відчули на собі удари народних месників загону імені Кірова. Партизани нападали зненацька. Зберуть фашисти обоз з продовольством для Німеччини, а партизани переб’ють охорону, частина хліба собі заберуть, решта роздають мирним жителям. Задумають фашисти каральну експедицію, стягнутий сили, засекретят день настання — і знову нічого не виходить у них. Партизани чи встигнуть покинути стоянку, або упредят ворога і зухвалим нічним нападом розгромлять карателів. Розуміли німці, що є у лісових воїнів по селах та хуторах очі і вуха — зв’язкові, розвідники. Полювали за ними люто. Облави, обшуки, арешти. По селах чорніли шибениці.

Якось Коля повертався додому з рейду по району. У пам’яті хлопчика зберігалися цінні відомості про чисельність ворожих гарнізонів, розташування вогневих точок. Ніс Коля і донесення з сусіднього загону в загін імені Кірова. Не знав він, що було зашифровано на крихітному шматочку зошитового листка, але твердо пам’ятав, що він повинен потрапити прямо в руки Олексія Федоровича Федорова і ні за яких обставин не повинен дістатися німцям. За плечима у нього теліпався старенька торбинка, де лежали десяток картоплин, дві цибулини і окраєць хліба,— все, що Коля добув собі на життя. Записку він засунув в діру на рукавичці — між шкірою і підкладкою. Рукавички дісталися йому від діда і були настільки старі, що на них не зазіхнув би навіть самий жадібний поліцай.

Вечоріло, пуржило, і Коля поспішав дістатися додому. Правда, давно там не топлено і, напевно, холодно, як на вулиці. «Дрова залишалися з минулого разу,— подумав Коля.— Розтоплю грубку і зварю дві… ні, три картоплини «в мундирах». Сіль захована за відром з водою». В передчутті бенкету Коля пішов швидше, щоб ще дотемна минути зону патрулів.

— Стій! — пролунав грізний окрик.

Коля хотів було прошмигнути в перший-ліпший двір і втекти городами, з поліцейський загородив йому дорогу.

— Іди сюди! — велів він йому.

Миколка впізнав його. Ще б! Начальник поліції дуже добре був знайомий кожному, щоб помилитися. Це був червонопикий, довгорукий двометровий здоровань.

— Хто, куди і звідки?

Коля звично почав викладати історію, що мама померла, а батько пішов па призовний пункт на початку війни, так більше нічого про нього й не чути. Закінчив розповідь тим, що розв’язав торбинку і показав нехитрий харч, випрошені у різних селах.

— Рушай з нами! — наказав червонопикий.

Начальник, який забрав торбинку, крокував першим, за ним дріботів заарештований хлопчисько, а замикали хід двоє поліцаїв з гвинтівками напереваги.

«Як же бути з запискою? — болісно міркував Коля.— Якщо почну витягувати зараз, помітять і відберуть. Втратити рукавицю?» Але Коля тут же відкинув цю думку: що йдуть за ним поліцаї уважно спостерігають за кожним його рухом. Не знав Микола, що поліцаї були налякані нещодавнім випадком в сусідньому селі. Там теж зупинили підлітка, хотіли його обшукати, а він витяг гранату з-за пазухи — і поліцаїв…

У просторій хаті було жарко натоплено. Поліцаї — хто спав на нарах, хто сидів за столом і чистив зброю — при виді начальника поліції повскакували на ноги. Той потримав їх якийсь час у напрузі і, задоволений, коротко кинув: «Спочинь, хлопці». Ставши посеред кімнати, начальник наказав Колі роздягнутися. Хлопчик зняв ватник, шапку, рукавиці недбало кинув на підлогу і почав стягати чоботи. Він стояв перед поліцаями босоніж, а ті вивертали кишені, промацували шви. Якщо виникала підозра, відривали підкладку. Коли начальник поліції взяв у руки рукавиці, жоден мускул на обличчі Коли не здригнувся. «Шукай, шукай,— посміхнувся про себе Коля,— записочку я ще в коридорі встиг зжувати…»

Начальник поліції вивернув рукавицю навиворіт, відірвав підкладку, оглянув уважно і, нічого не знайшовши, жбурнув на підлогу. Колі було до сліз прикро, що він пе доставив донесення, але головне він був спокійний — вороги вже не дізнаються партизанську таємницю.

— З ким живеш, малець? — насилу приховуючи розчарування, запитав начальник. Він з усіх сил хотів здаватися добрим, навіть посміхнувся, але обличчя його стало ще багровее і угрюмее.

— Один…

— Давно один?

— Вважай, півроку. Як дідусь помер…

— Ну, лади… Переночуєш тут. А вранці ми всі твої побрехеньки перевіримо. Дивись, якщо сбрехал…

Вранці Колю відпустили. Повертався він додому, а з голови не йшла думка — що це начальник поліції такий привітний став, відпускаючи — навіть шматок хліба з салом на дорогу дав. Ніяк не міг зрозуміти Коля. Не схоже це на нього, адже люди одного погляду його бояться. Але так і не розгадав Коля загадку. Будинку було холодно, як у льодовику. Дрова ніяк не хотіли розпалюватися.

Коля дмухав на них, навіть в очах червоно стало, але пічку так і не вдалося розтопити. Останні два сірники, які він дбайливо зберігав загорнутими в ганчірку, згоріли без користі. «Піду до сусідів, візьму в них вугіллячко і розпалю»,— вирішив Коля. Але перш ніж вийти з хати, обережно виглянув з вікна. І помітив поліцая в шинелі, який ховався за сараєм. «Ага, так ось воно в чому справа! — здогадався Коля.— Хочуть вислідити, куди я піду і з ким зустрінуся!»

З дому він вибрався через вікно, яке виходило на город, потім кущами та буераками кинувся в ліс.

В загоні Колю Любічев спочатку визначили развозчиком продуктів по загонах, а трохи пізніше, після виходу з оточення в злынковских лісах, перевели у взвод боепитания. Взводом командував Анатолій Сергійович Кисельов, чоловік мужній і добрий. Це він першим подав думку, коли карателі почали переслідувати з’єднання Федорова, відправити всіх підлітків на Велику землю. У число їх потрапив і Коля Любичев. Як не просився Коля, як не доводив, що в нього ще не зведені свої рахунки з фашистами, командир був невблаганний.

Але не полетів в тил Любичев. Посидівши два дні на партизанському аеродромі, втік в загін. І прямо до начальника штабу Рванову.

— Дозвольте залишитися, товариш начальник штабу,— звернувся він.

— Чому?

— Хочу брати участь в остаточному розгромі німецько-фашистських загарбників! — бадьоро вигукнув Коля. Потім додав прохально:

— Зрозумійте, не можу я навчатися в такий час…

— Гаразд, іди. Доповіси Кисельову, що я дозволив залишитися!

З Корюківки, районного центру Чернігівській області, з’єднання А. Ф. Федорова пробрався зв’язковий. Його повідомлення вразило навіть бувалих партизан: у в’язниці карателі тримають близько дев’яноста заарештованих, їм загрожує страта. На минулому тижні більше ста радянських громадян було розстріляно «за зв’язок з партизанами», як зазначалося в наказі коменданта. Життя решти ув’язнених перебувала в смертельній небезпеці. Серед заарештованих чимало сімей партизанів, були там дружина і діти командира взводу Феодосія Ступака, колишнього голови Тихоновичского колгоспу.

У Корюківці фашисти і їх помічники відчували себе в безпеці. Великий гарнізон був озброєний до зубів.

— Саме тому, що фашисти почувають себе спокійно, і ми розгромимо

їх,— закінчив доповідь про майбутню операцію на нараді командирів

Федоров.— Ми повинні довести фашистам, що їм не вдасться безкарно знущатися над радянськими людьми!

Містечко ще спав, коли перші партизани проникли на його вулиці. Розвідка знімала часових і ліквідувала патрулі. Однак напасти на в’язницю раптово не вдалося: фашисти вже кілька днів несли посилену охорону важливих об’єктів. Спекотна сутичка розгорілася у комендатури. На залізничному вокзалі партизанам довелося вибивати поліцаїв чи не з-під кожного вагона та з вогневих точок, обладнаних за всіма правилами військового мистецтва.

І Коля Любичев був серед тих, хто пробивався до міської в’язниці. Фашисти, що засіли в кам’яному будинку тюрми, зустріли наступаючих кулеметним вогнем. Партизани починали атаку за атакою, але щоразу відкочувалися назад.

— Гранати! Протитанкову гранату! — закричав Ступак.

Відчайдушний сміливець, командир взводу Ступак підібрався майже до самого

кулеметного гнізда, звідки гітлерівці поливали свинцем партизан. Але без гранати ворога не осилити. А пройти до Ступаку було неможливо: один партизан, спробував було підповзти, лежав мертвий, а другий — поранений — стогнав за невисоким парканом.

Коля вже встиг зробити кілька рейдів у тил за патронами і гранатами і тепер разом з усіма вів обстріл в’язниці. Але кулі тільки кришили цеглу та піднімали червоний пил.

Склалося дивне становище: Ступак знаходився в декількох метрах від кулемета і нічого не міг з ним зробити, а його товариші бачили це і були безсилі що-небудь йому допомогти…

Коля почув крик Ступака: «Гранату!», коли збирався знову повзти за боєприпасами. Йому здалося, що це слово звернене до нього. «Адже так можна цілий день пролежати під вогнем,— подумав він,— а фашисти в цей час розправляться з ув’язненими».

— У кого є протитанкова граната? — крикнув Коля.

— У мене… Тільки куди ти, хлопче… тут миша не прослизне.

— Давай!

До Ступака ніяк не менше сімдесяти метрів простреливаемого простору. Ні ямки, ні деревця. Голо, як в пустелі.

Коля Любичев поповз. Кулі підривали землю поруч. Він не думав про те, що його можуть убити. Він думав, що у що б то не стало повинен донести гранату — адже від цього тепер залежить життя десятків людей! Час зупинився для нього, все життя стиснулася до розміру цих сімдесяти метрів. Німець-кулеметник, напевно, побачив повзе партизана: кулі свистіли над самою головою, збили шапку. Але маленька фігурка, вжимаясь в землю, повільно просувалася вперед. Коля вже добре бачив Ступака і чув, як той кричав: «В землю, в землю дивись, а не на мене!»

Ступак схопив простягнуту йому гранату, підвівся на лікті і кинув прямо в амбразуру. В наступну мить він скочив на ноги і помчав до залізним тюремних воріт, хоча фашистські автоматники продовжували вести вогонь. Ступак став прикладом збити замок. Коля раптом виразно побачив, як, чіпляючись пальцями за гладкий метал, Ступак сповз на землю…

— Ура! Ура! — пролунав могутній клич, і партизани піднялися в атаку.

Через кілька хвилин все було скінчено. З камер виходили люди і обнімали своїх рятівників. Обіймали, цілували і Колю Любічев, і він когось обіймав і щось говорив. А з пам’яті не йшов Ступак, який так сміливо кинувся на ворога…

На все життя запам’ятав Коля, як стояли навколо свого бездиханного командира партизани, і серед них було двоє хлопців — його ровесників — сини Феодосія Ступака…

Війну Микола Любичев закінчив на Волині, коли з’єднання А. Ф. Федорова вийшло назустріч наступаючим частинам Радянської Армії.

— Дякую, синку, за вірну службу радянському народові,— сказав на прощання Федоров.

В армію Миколи не взяли — неповнолітній. Повернувся він додому. На місці рідного дому побачив заросле бур’яном попелище. Розшукав бабусю: було у неї четверо синів, всі четверо склали голови за Батьківщину. Залишився Микола жити у неї. Став працювати в колгоспі. Прийняли в комсомол. Мало хто знав, що був Микола Любичев в партизанах. Не любив він, та й зараз не любить згадувати війну.

Попередня статтяІсторія спецій
Наступна статтяПриколи на Трійцю – вірші, проза, смс