Тихон Баран: За матір, за сестер, за рідне село…

398

Велика Вітчизняна війна

Тихон Баран: За маму, за сестер, за родную деревню…
Тихон Баран: За маму, за сестер, за родную деревню…
Тихон Баран: За маму, за сестер, за родную деревню…

Тихон був звичайнісіньким хлопчиськом, яких було багато в села – вчився, грав з хлопцями, допомагав мамі доглядати за молодшими сестрами, був скромним і серйозним, як батько. Тихон в усьому намагався бути схожим на нього.

У класі стояла тиша, біля дошки відповідав Тихон. Вчитель Іван Петрович ставив йому все нові і нові питання про його улюбленого героя Олександра Невського. Про нього Тихон міг розповідати скільки завгодно, і коли він відповів на останнє запитання, Іван Петрович сказав:

– Молодець. Я ставлю тобі «відмінно». Скажи Тихон, а яка риса характеру Олександра Невського тобі ближче?

– Ніколи не здаватися, йти до кінця і любити свою Батьківщину! – відповів хлопчик……

Минуло всього кілька місяців і на нашу Вітчизну напали німецько-фашистські загарбники, почалася Велика вітчизняна війна. Коли фашисти захопили село Байки в Білорусії, сім’я Тихона в повному складі – 6 дітей і батьки – пішла в партизани. Тихон з мамою і двома сестрами стали зв’язковими, вони приходили в село і отримували від помічників партизан відомості про пересування фашистів, про кількість солдатів, про техніку та передавали ці відомості в партизанський загін. Все село як могла, допомагала партизанам, тому що у кожного в партизанському загоні були родичі. Їм передавали продовольство і іноді зброю.

Одного разу Тихон з сестрами і матір’ю прийшов у рідне село, щоб взяти одяг і поповнити запаси продуктів. Але в селі жив зрадник, який розповів фашистам, що мати Тихона знає, де шукати партизанський загін. Більше місяця їх протримали у в’язниці, допитували, мучили, але так нічого і не домоглися. Маму Тихона відправили в концтабір до Німеччини, а його з сестрами відпустили. Змучені діти повернулися в рідне село, де їх прихистили сусіди. Через деякий час, Тихон знову пішов у партизанський загін.

Партизани постійно атакували фашистів. То тут, То там горіли будинки з німцями, підривали склади зі зброєю. Фашисти несли великі втрати, але нічого не могли з цим вдіяти. Вони знали, що все село допомагає партизанам і вирішили вчинити розправу над жителями….

21 січня 1944, виконуючи завдання командування, Тихон знову пробрався в рідне село, яку на світанку оточили фашисти і вирішили стерти з лиця землі разом з жителями як опорну базу партизан. Всіх жителів в тріскучий мороз зігнали за околицю села і змусили копати велику яму. Село підпалили, а жителів почали розстрілювати. Тихон заспокоював і притискав до себе сестер. Гестапівець, який командував розстрілом, ще в тюрмі примітив хлопчика і здогадався, що той є партизанським зв’язковим. Його зв’язали, через годину все дев’ятсот п’ятдесят сім жителів села і маленькі сестри, були розстріляні, а оцепеневшему від жаху Тихону, якого тримали два дужих солдата, гестапівець наказав:

– Ти поведеш нас до партизанів! Ти знаєш, де вони? – звернувся до хлопчика німець.

– Я ніколи там не був і дороги не знаю, – пробував відмовитися хлопчина.

Але фашист грізно крикнув:

– Тоді ми теж тебе розстріляємо! Нам відомо, що твій батько і брати партизани, – і він, не цілячись, вистрілив раз, другий.

Тихон зблід і похитнувся. Гаряче повітря вдарив йому в обличчя.

– Це я пожартував, – засміявся офіцер. – Але якщо ти нас не проведеш до партизанів, я тебе розстріляю.

Тихін мовчав.

«Там, у лісі, разом з сотнями інших партизанів – його батько і брати. Хіба можна змінити їм, зрадити фашистам? Ні! Ніколи цього не буде! Я зроблю по – іншому…», – подумав хлопчик

– Ти боїшся, що тобі будуть мстити партизани? Не бійся. Ми відправимо тебе до Німеччини, зробимо справжньою людиною, – і він простягнув Тихону плитку шоколаду.

Тихон ледве втримався, щоб не кинути її в обличчя фашистові. Однак подякував і сказав коротко:

– Добре. Поведу вас до партизанів.

…Суворо шумлять дерева, нещадно б’ють своїми гілками по особам, рвуть одяг кущі, сніг замітає сліди. Всю дорогу, очі Тихона заливали сльози: він згадував, що відбулося сьогодні в селі. Але він впевнено вів фашистів знайомої тільки йому одному стежкою, туди, звідки немає виходу, туди де він помститься фашистам за смерть своїх близьких. Тихон стиснув кулаки і пішов швидше. Ліс ставав все густішим, страшніше. Німці стривожилися.

– Чи Далеко до партизанів? – грізно запитав офіцер, пильно дивлячись йому в обличчя.

– Вже близько, – якомога спокійніше відповів хлопчик і закрокував далі.

Почало сутеніти. Дерева чорною стіною перегородили шлях.

Тихон привів німецьких солдатів в непрохідні болота, що й взимку не замерзало. Незабаром, коли солдати один за іншим стали провалюватися по груди в трясовину, офіцер запідозрив недобре.

– Де ж твої партизани?! – взбешенно закричав фашист, хапаючись за пістолет. – Веди нас назад! Це якесь болото. Куди ти нас привів?!

– Туди, звідки ви не вийдете, – гордо відповів Тихон. – Це вам за все, гади: за матір, за сестер, за рідне село!

Потім глянув на плитку шоколаду, яку тримав у руці, та кинув її в обличчя фашиста.

Прогримів постріл. Тихон впав на сніг, хапаючись за кущ. Зібравши останні сили, він підняв голову і тихо прошепотів:

– Тато… мамочко!.. Не ображайтеся на мене: я не зрадив!.. Вони не вийдуть звідси… Немає…

Тихон загинув, а фашисти в паніці бігали по болоту, яке їх засмоктувало все глибше і глибше. Загинуло більше двохсот фашистів.

Про подвиг 12-річного піонера Тихона Барана дізналися випадково, коли знайшли щоденник залишився в живих німецького солдата. Вражений подвигом хлопчика, він написав: “Ми ніколи не переможемо росіян, тому що діти у них б’ються, як герої”.