Велика Вітчизняна війна
Брестська фортеця
Це було зовсім не схоже на пробудження. Це було радше продовженням якогось кошмарного сну. Так і подумав Володя в першу хвилину. Він лежав не на своїй солдатському ліжку, а на підлозі, і не в казармі, а в зовсім незнайомому місці. У казармі – білий стеля, блакитні стіни, а тут не видно ні стін, ні стелі.
Всі суцільно оповив чорно-бурий туман, пахне порохом, битою цеглою і ще чимось важким, задушливим. В казармі по сусідству сплять його друзі. А тут нікого немає, тільки перевернуті ліжка, рвані подушки і ковдри.
Війна! І так несподівано. Тільки вчора ввечері, тільки вчора було так тихо, добре…
Ні, не може бути!
Вискочивши з казарми, Володя швидко перебіг подвір’я і, тримаючись біля стіни, поповз до зовнішнього укріпленому валу. Хотілося побачити своїх, обмінятися бодай кількома словами. І, якщо це справді війна, взяти гвинтівку і теж захищати стару фортецю.
Нічого, що йому ще немає і чотирнадцяти років, зростом він менше за своїх ровесників. Важливіше інше – вміння бити ворога. А бити його Володя зможе, напевно, не гірше за дорослих бійців. Недарма на останніх навчальних стрільбах саме йому командир 44-го полку майор Гаврилов оголосив подяку. Відмінно стріляв сурмач Володя Казьмін!
З боку Східного форту долітав безупинний тріск кулеметів і автоматів, глухі вибухи гранат.
Там йшов запеклий бій з ворогами, там бився полк, вихованцем якого був Володя. Туди і треба було поспішати. На хвилину хлопчик зупинився. Дорогу перетнула жінка з дитиною на руках. Волосся її були всклокочены, одяг розірваний, місцями пропалена. Дитина був мертвий.
Мурашки забігали по спині Володі, сльози підступили до горла. І він остаточно зрозумів: це війна. Війна, смерть, руїни…
Бойове хрещення
– Ідіть за мною!
Цей спокійний, трохи хрипкуватий голос змусив Володю здригнутися: таким не ожиданным був він серед безперервного гуркоту. Хлопчик озирнувся й побачив лейтенанта з автоматом на грудях і гранатами за поясом.
Короткими перебіжками – лейтенант попереду, а Володя за ним – добігли до Східного форту. У самий розпал бою. Ховаючись за танками, гітлерівці йшли в атаку. Один чомусь привернув увагу Володі. Худий, довгий, з срібними погонами, у високій зеленій кашкеті з білої кокардою. «Офіцер», – майнула думка.
Швидко приєднавшись до червоноармійців, хлопчик вистрілив з карабіна. Довгий, змахнувши руками, впав на землю.
– Ось тобі, фашистська гадина! – крізь зуби прошепотів Володя і почав цілитися в іншого фашиста, який втік з ручним кулеметом напереваги. І цей розтягнувся, не добігши до форту.
Але атака тривала. Поливаючи раска-ленним металом укриття червоноармійців, на форт насувалися важкі танки, під прикриттям яких втекли автоматники.
«Танк кулею з рушниці не зупиниш», – з тривогою подумав Володя і тут же радісно скрикнув: один з фашистських танків спалахнув і похилився набік.
– Здорово!
Пройшла хвилина, друга, і кинута чиєюсь сильною рукою зв’язка гранат зупинила другий танк. Невдовзі запалав і третій. Решта повернули назад. Відступили і автоматники.
Атака була відбита. Стало ніби тихіше.
Але тиша тривала недовго. На форт знову пішли фашистські танки; вдарила артилерія, затріщали кулемети. І знову бійці притулилися до землі, знову один за іншим почали падати гітлерівці.
До самого вечора не припинялися атаки. Не шкодуючи солдатів, танків, боєприпасів, німецьке командування хотіло в що б те не стало знищити фортецю в перший же день свого віроломного нападу на Країну Рад.
Але ворогові не вдалося. Не вдалося йому захопити фортецю і на другий, третій, п’ятий день… Руйнувалися старі стіни, рідшали ряди захисників, але ті, хто залишався в живих, трималися стійко, стояли на смерть.
Якось серед захисників Східного форту під час затишшя з’явилася дівчинка. Вона шукала сурмача 44-го полку.
– Я сурмач, – озвався Володя.
Наказ командира
Дівчинка передала Володі наказ командира полку майора Гаврилова йти в госпіталь допомагати санітарам. Відверто кажучи, Володі не хотілося залишати форт. Тут він відчув, що таке справжній бій, тут вперше в житті за відвагу командир від особи служби оголосив йому подяку. Але наказ є наказ, і Володя пішов слідом за дівчинкою в госпіталь.
Госпіталь розташувався під зовнішнім валом, в будівлі з залізобетонним перекриттям і товстими стінами. Сюди не могли потрапити бомба або снаряд. Лікарі, санітари працювали у відносній безпеці. «Тому мене сюди направили, – подумав Володя, – мовляв, ще дитина, треба берегти». Поранених було багато. Одні були без свідомості і марили, інші корчилися від болю і скреготали зубами, треті лежали тихо, нерухомо і дивилися в одну точку погаслими очима. Все це були тяжкопоранені. Жоден легкораненый в госпіталі не затримувався. Зроблять йому перев’язку, він закурить, схопить гвинтівку – і вгору.
А в госпіталь приносили все нових і нових. Лікарі та сестри не встигали їх перев’язувати, не кажучи вже про те, що багатьом потрібна негайна операція. А тут ще необхідно одних напоїти, інших нагодувати.
Все це побачив Володя, і йому стало соромно за свою недавню образу на командирський наказ. У госпіталі він був, напевно, потрібніше, ніж на оборону форту. Немов на підтвердження його думок хлопчика викликав головлікар.
– Льодовик знаєш де?
– Знаю. Під внутрішнім валом.
– Іди і носи звідти лід і продукти для поранених. Тільки будь обережний – місцевість прострілюється.
Так Володя став інтендантом госпіталю. Госпіталь – льодовик, льодовик – госпіталь… Цим маршрутом він пробирався по кілька разів в добу. Туди з порожнім мішком, а назад – згинаючись під важким тягарем. І весь час завивали над головою снаряди, верещали міни. Думати про свою безпеку було колись. Льоду і продуктів потрібно багато, а доставляти, крім Володі, було нікому. Так минуло кілька днів. Головний лікар госпіталю сказав Володі:
– Ось що, Вовка, наказ тобі буде такий – спочатку як слід співаєш, а потім можеш дві години відпочивати.
Дві години відпочивати?!.. Це час він проведе на своєму Східному форте з карабіном в руках.
Володя пробрався на Східний форт, де над головами захисників, яких залишилося зовсім мало, безперервно дзижчали кулі і рвалася шрапнель.
«Спасибі, синку, добре в тебе серце…»
А фашисти знову йшли в атаку. Вони знали, що у форті залишилося зовсім мало людей, що більшість складів з боєприпасами загинуло під уламками стін і червоноармійці бережуть кожен патрон, кожну гранату. Фашисти знали про це і тому йшли на приступ на весь зріст, засукавши рукави, неквапливо й зловісно.
Червоноармійці мовчали. Не стріляв і Володя, хоча давно вже взяв на мушку правофлангового.
Гітлерівці все ближче і ближче. Все сильніше стискає Володя ложі карабіна. «Чому немає команди, чому ніхто не стріляє?» – думає він.
Ще хвилина-друга, і фашисти підійдуть зовсім близько!..
І раптом коротке:
– Вогонь!
Володя не чув пострілу свого карабіна. Він злився з дружним тріском кулеметів і автоматів. Хлопчик тільки відчув легкий поштовх в праве плече і побачив, як упав на землю правофланговый.
Впали й інші гітлерівці – хто підкошений кулею, хто рятуючись від неї. Але червоноармійці не припиняли вогню. Вони розстрілювали тих, хто повз і рухався короткими перебіжками. Не можна було допустити ворога до форту: в рукопашній сутичці важко було б встояти перед такою навалою. І фашисти не витримали, побігли назад.
Володя зітхнув з полегшенням. Поруч з ним хтось теж голосно зітхнув. Сурмач обернувся і побачив літнього вусатого кулеметника, старанно вытиравшего лице пілоткою. Той теж дивився на Володю.
– Ти звідки такий узявся? – запитав кулеметник.
– А я в госпіталі був, допомагав. Тепер я тут… відпустили на дві години…
– Страшно? – в очах кулеметника заграли лукаві вогники.
– Не дуже, – відповів Володя.
– Ти б води приніс, синку. Хлопці від спраги пропадають. Вона, клята, сильніше, ніж фашисти, дошкуляє.
Принести води! Легко сказати. А де її візьмеш, цю воду? У госпіталі тяжко пораненим і дають по краплі, не більше, а самі лікарі та сестри майже зовсім не п’ють. І все тому, що під час першої ж бомбардування фашисти розбили водопровід. Щоб дістатися до Муховця або Бугу, особливо вдень, годі було й думати. Вся місцевість прострілювалася. Володя знав, що окремі сміливці ходять до Муховцу, і не без успіху. Отже, і він може піти.
– Я вам, як стемніє, принесу води, – пообіцяв Володя. У червні сутінки згущуються повільно. Здається, і сонце вже давно зайшло, а навколо світло та видимість така, як у похмурий зимовий день. Але найгірше те, що безперервно спалахує полум’я розривів, прорізають небо білі дуги ракет, обережно промацують місцевість прожектора.
Довго лежав Володя в укритті, чекаючи зручної хвилини. Ось яскравий промінь прожектора повільно проповз вздовж берега, ковзнув по воді, на мить зупинився і повернув назад. Погасло, потім знову спалахнув і почав нишпорити по березі і в річці. Це повторювалося через рівні проміжки часу.
Такими проміжками Володя і вирішив скористатися для перебіжки. Зробити десять-дванадцять кроків, потім впасти в якусь яму або за камінь і чекати, доки погасне прожектор. Тільки б фляжки не підвели. Їх аж дванадцять, і деякі не обшиті. Можуть дзенькнути.
План виявився вдалим. До самої річки Володя дістався непомітно. Потім ліг у воду так, що на поверхні залишився тільки ніс, і почав наповнювати фляжки.
Радіючи успіху, Володя пробирався тому вже менш обережно. І коли до прикриття залишалося якихось п’ятнадцять-двадцять кроків, на нього раптово ковзнув і завмер промінь прожектора. Ледве встиг Володя кинутися на землю, як, захлинаючись, застрочив кулемет, потім одна за одною рвонули поруч три міни.
Хлопчик лежав ні живий ні мертвий.
У вухах дзвеніло, боліла голова, руки й ноги чомусь перестали слухатися. Володя, спробував піднятися і відразу ж втратив свідомість.
Прийшов він у себе тому, що хтось вологою рукою провів по його обличчю.
«Фашисти!» – майнула страшна думка. Володя рвонувся, але на нього цитьнули.
– Лежи, не рухайся! Ми свої, – прошепотів хтось. В цю мить за ним ковзнув промінь прожектора. Володя встиг розгледіти обличчя того, хто говорив. Це був лейтенант, якого він зустрів в перший день війни.
– Повзти зможеш? – запитав лейтенант.
– Здається, зможу.
І от вони втрьох – попереду лейтенант, за ним Володя, а ззаду прикордонник – поповзли до фортеці.
Через півгодини Володя був у Східного форту. Світало. Було майже тихо. Тільки зрідка лунали поодинокі постріли або короткі кулеметні черги. Володя знайшов кулеметника і дав йому фляжку:
– Ось, пийте…
Кулеметник обережно, немов безцінний скарб, взяв у руки фляжку, потримав трохи і підніс до губ. Закривши очі, він зробив кілька ковтків.
– Ух ти! – його потріскані губи розтягнулися в щасливій усмішці. – Ну, тепер мене надовго вистачить. Стережися, фашистський гад! – погрозив він кулаком.
– Ви пийте, пийте ще, – сказав Володя.
– Спасибі, синку. Добре в тебе серце, – сказав кулеметник. – Тільки знаєш, є у нас така приказка: сам з’їж хоч вола – одна хвала. Інші теж хочуть пити. Ось і віднеси їм. А мені поки достатньо.
Від червоноармійця до червоноармійцеві переходив Володя і давав кожному флягу. Бійці брали її тремтячими від нетерпіння руками, припадали до неї, але, як правило, ковтнувши два-три рази, відривалися і, віддаючи фляжку назад, просили:
– Неси далі. І там пити хочуть…
Коли Володя повернувся назад, було зовсім світло. Почалася нова атака.
Безперервно били гармати і міномети, один за іншим пікірували бомбардувальники, скидаючи на форт сотні кілограмів смертоносного вантажу. Відстрілюватися не було ніякого сенсу, і захисники форту лежали нерухомо в укриттях.
Після артналета і бомбардування Володя обережно підняв голову і подивився на вусатого кулеметника. Його обличчя було в крові.
– Ви поранені? – злякано запитав хлопчик.
– Так, синку. Побудь-ка біля кулемета, поки я заскочу вниз, зроблю перев’язку.
Незабаром ворог знову почав лютий артналет. Снаряди рвалися по всьому форту. Один з них впав поряд з кулеметом.
Володя побачив тільки величезний сніп полум’я і… полетів кудись у темну безодню…
Володю контузило і він втратив свідомість, отямився він вже у фашистському полоні, з якого потім втік, і допомагав нашим бити фашистів до переможного кінця. Після війни Вова став передовиком виробництва, на одному із заводів Липецької області. За оборону Брестської фортеці нагороджений орденом Червоної Зірки.
На початку війни Володимиру Казьміну не було і чотирнадцяти років.
Автори: Е. Курто, П. Ткачов
