Настало літо. Скінчилися заняття в школі, а Ютиной мамі не давали на роботі відпустку. Двоюрідна сестра мами, Варя, кликала їх до себе в гості в село , недалеко від Пскова, в листі вона говорила, що Павло Іванович – вчитель, організував різні гуртки в школі і Юті в селі нудно не буде. Юта дуже хотіла поїхати і вмовила маму відпустити її одну.
Весь тиждень, поки тривали збори в дорогу, Юта боялася, що мама передумає і не відпустить її одну. І тільки тоді, коли поїзд рушив і за вікном останній раз майнуло схвильоване обличчя матері, Юта остаточно заспокоїлася. Нарешті і для неї почалося літо!
* * *
Але літа цього року не стало. Червневої прозорою вночі. Війна затулила сонце від людей чорними хрестами літаків. Війна брудних димом пожарищ закоптила небо. Юта бачила по ночах, як горіло і рвалося воно в тій стороні, де був Ленінград, де залишилася мама… Бачила, як ішли та йшли через їх село біженці. Горбаті від вузлів з пожитками. Бачила, як мовчки йшли на війну чоловіка. Чула, як плакали жінки, проводжаючи на війну чоловіків, батьків, синів. І серце її стискалося від горя і ненависті.
* * *
Павло Іванович сидів біля хати на колоді і лагодив чоботи. Хата стояла на високому кустистом узгір’ї біля річки, і звідси вчителю було добре видно все село. Колгоспний клуб. Біля ганку колгоспного клубу вдень і вночі стояли німецькі вартові.
Юта перелізла через паркан і сіла поруч з учителем. Тоненька, сумна.
– Дядько Павло, правду кажуть, що німці оточили Ленінград?
– Правду.
– Але там же моя мама! – сказала Юта. – Мама моя там, а я тут!.. і… – голос у Юти затремтів. Вона закрила долонями обличчя і схлипнула.
– Ну, подумай сама, хіба їм Ленінград взяти? – Павло Іванович одягнув чобіт і притопнул ногою. – Ні за що не взяти – кишка тонка! Кишка тонка, – повторив учитель і засміявся.
Юта перестала плакати.
– Дядько Павло, правду кажуть, що у нас в лісі партизани? Ніби вони вчора цілий потяг з танками підірвали?
Павло Іванович дістав кисет.
– Може, й правду кажуть, а може, й ні, – сказав він, – чого не знаю, того не знаю. Все може бути.
– Ех, піти б до партизанів! – Юта зітхнула. Потім повернулася до вчителя і прошепотіла гаряче: – Адже я ж піонерка! Я ж клятву давала! Ось, дивіться, – Юта витягла з кишені кінчик червоного піонерського галстука. – Він завжди зі мною. Що робити, дядько Павло?
– Рости, Ютик, рости – твоє найголовніше діло, – серйозно сказав учитель. Він глянув на той край села, де стояли гітлерівські солдати, і додав: – Партизани є, немає, не знаю, а от краватка свій сховай подалі… поки що.
– Ех, ви… Я-то думала… рости, рости… Як же можна рости, коли кругом одні фашисти?! Не вірите ви мені, ось що!
Павло Іванович піднявся. Зціпив плече Юти залізними пальцями.
– Не справа кричати про такі речі на всю вулицю. Велика. Зрозуміла, Ленінградка?
Юта сиділа на напівзатопленій човні в очеретах. На своєму улюбленому місці. Дивилася, як тремтять зірки в холодній воді, і думала.
«Втечу, – вирішила Юта, – втечу в ліс до партизанів. Нехай дядько Павло нічого не знає, я сама їх знайду. От зараз візьму і втечу. Вночі навіть краще, німці давно сплять, і ніхто не побачить. Буду підривати німецькі поїзди. Один за іншим. Один за іншим. Ніхто з фашистів до Ленінграда не підійде. А потім піду в розвідку, проберусь в Ленінград і врятую маму…»
Юта сиділа довго. Може бути, цілу годину. І навіть вздремнула небагато. Так їй добре мріялося про партизанське життя.
– Ти хто?
Юта здригнулася. Мало не впала з човна у воду. Прямо перед нею стояв в очеретах Микола Цукрів. Чубатий колгоспний гармоніст. Говорили, що він у лісі у партизанів.
– Юта…
– А-а, ленінградська, – шанобливо сказав Цукрів. Він підійшов ближче і сів поряд з Ютою на човен. – Послухай, ленінградська, я знаю, тобі можна вірити.
– Звідки ви знаєте? – недовірливо запитала Юта.
– Земля слухом повниться, – загадково відповів Микола і примружився, – люди кажуть… а може, вони переплутали що? Тоді я піду…
– Ні, ні, не йдіть, будь ласка, – гаряче сказала Юта, – люди нічого не переплутали!
– Так ось яка річ. Потрібно терміново передати Павлу Івановичу записку, і щоб жодна душа не знала, зрозуміла?
– Дядькові Павлу? – здивувалася Юта. – Так він же… Микола усміхнувся.
– Завтра чекаю тебе з відповіддю. Тут.
Серце її забилося тривожно і радісно. А дядько-то Павло… От тобі і «нічого не знаю!»
Так Юта стала партизаном – розвідником. Вона передавала записки, бігала вважала німців у сусідніх селах, носила вибухівку і патрони партизанам. Виконувала дуже важку й небезпечну роботу. Юта відчувала себе справжньою захисницею Вітчизни.
Юта вийшла з хати з плетеними кошиком у руці. Німці, нудьгуючи, дивилися на неї з вікон. Ясно, знову збирає по селі шматки хліба. Он скільки горбушек навалено в кошику.
У переліска її зустріла Маша. До війни Маша жила в селі, а тепер ходила сюди зрідка. Потайки. З важливими завданнями. Юта заздрила Маше. Передавати відомості, розклеювати листівки – одне, а от воювати з цим пістолетом в руках – зовсім інша справа.
– Молодець, Ютик, давай тепер я понесу, – сказала Маша.
І раптом, Юта завмерла. Прямо на них, з-за повороту дороги, виїхали на мотоциклах німці.
– Хто такі? – запитав довгий офіцер.
– Жебрачки ми, – швидко заговорила Маша, присідаючи і кланяючись, – ось хлібці назбирали в селі.
З-за спини офіцера виглянуло сивобородое, потворне обличчя Митьки Сичова, п’яниці й злодія.
– Ніяка вона не жебрачка, ваше благородіє! – закричав він. – Наша вона, сільська! От їй-богу!
Сичов зістрибнув на землю і вихопив у Маші кошик. З кошика на траву впали схожі на мило бруски вибухівки.
– Партизанен! – вискнув офіцер.
Маша несподівано вдарила Юту в спину, відштовхнула його від себе. Юта впала в кущі й побігла в ліс. Німці вчепилися за Машу. Маші вдалося вихопити пістолет і вона застрелила двох німців. Вночі Машу розстріляли. І цієї ж ночі Юта разом з Павлом Івановичем пішла в ліс.
* * *
У командирській землянці людно.
– Ютик! – огрядний сивий чоловік обняв Юту і посадив поруч з собою на березовий чурбак. – Скоро прийде літак і відправить тебе на Велику землю. Вчитися будеш. Війна – справа дорослих.
Юта сердито вирвалася з міцних рук командира.
– Значить, поїду вчитися, так? Буду сидіти і чекати, поки інші для мене гарне життя завоюють? Не поїду! Не маєте права!
Юта вихопила з кишені піонерський галстук, швидко пов’язала його поверх тілогрійки.
– Не маєте права! – знову крикнула вона.
– Ось це так! – партизани засміялися.
– Залиште її з нами, товаришу командир! – попросили вони.
Похмуре обличчя командира засвітилося посмішкою.
Юта отримала автомат, била фашистів за всіх Радянських людей нарівні з дорослими, не щадила себе, кожен день ризикувала собою. Вона мстилася за все вбитих жінок і дітей, за спалені села і звичайно ж за свій Ленінград і маму, яка була там…
* * *
– Прорвали Блокаду! Прорвали Блокаду! Ура!
Юта забула, що вона партизанка, розвідниця. Вона стрибала на одній нозі, як першокласниця, і плескала в долоні.
Мороз щипав її за ніс. Веселив. Рум’янив щоки. Колючі, холодні сніжинки лізли за комір кожушка. Хитнулися товсті лапи їли, гублячи сніг. На галявину вийшов командир загону і армійський полковник. Ось вже кілька днів як партизани з’єдналися з частинами Радянської Армії.
Командир постояв хвилину, спостерігаючи, потім посміхнувся і ступив у коло.
– Вітаю, Ютик!
– Спасибі! – дзвінко крикнула Юта і запитала: – А правду кажуть, що ми підемо в тил до фашистів допомагати естонським партизанам?
– Правду, – сказав командир.
* * *
Партизани йшли все далі і далі в тил ворога. Вітер шмагав по особам, забивав снігової пилом рот. Гострі крижані тороси перегороджували шлях. Люди ковзали, падали, піднімалися з працею.
На другу добу загін вийшов до естонському березі. Невеликий хутір слабко світився в темному лісі. Там були їжа і тепло. Головне – тепло. Але за кожним кущем міг причаїтися ворог Треба було обов’язково вислати розвідку. Відправили Юту.
Німців на хуторі не виявилося.
Партизани розташувалися на нічліг. І ніхто не помітив, як один з жителів хутора зник у темряві.
Юта спала міцно, навіть уві сні притискала до себе автомат. Раптово густу ніч розірвали постріли. Юта схопилася, стала розтирати очі обмороженими пальцями. Руки не слухалися.
Двері в хату були відкриті.
– Німці!!!
Сон злетів миттєво. Юта кинулася слідом за партизанами.
– Куди?! – крикнув командир. – Назад! Без тебе впораємось!
Але хіба Юта могла сидіти в хаті, коли товариші б’ються на смерть?
Стискаючи автомат, вона вибігла на вулицю.
Сусідня хата горіла. Яскраве полум’я полосовало чорне небо, і в його отсветах добре було видно німці.
Партизани пішли в атаку. Разом з ними йшла Юта.
Несподівано ззаду німецький кулемет застрочив. Юта стрімко повернулася на постріли, похитнулася і впала на сніг.
– Юта, Ютик, ти поранена?
Юта спробувала піднятися і знову впала. З автоматом на витягнутих руках.
* * *
В музеї історії Ленінграда є невелика вітрина. Санкт – Петербурзькі хлопці і дівчата часто приходять сюди – і довго дивляться на фотографію дівчинки в береті, з напрочуд живими синіми очима.
Дівчинка на фотографії посміхається і хлопці знають, що такі, як Юта, не вмирають.
Вони вічно живуть з нами.
* * *
Юна партизанка посмертно нагороджена медаллю «Партизану Вітчизняної війни I ступеня» та орденом «Вітчизняної війни I ступеня» посмертно.