Шумить і гуркоче море. На піщаний берег накочуються зелені хвилі з білими гребінцями піни. Накочуються і швидко тікають у море. Вітя стоїть на набережній і стежить за хвилями. Ось яка величезна набігла, трохи до його ніг не докотилася. А за нею ще одна. Він відскочив назад, дістав з сумки олівець, зошит. «Ех, біда, вся зошит списаний. Та нічого! Можна малювати і на обкладинці».
У неділю він довго розглядав у галереї картини Айвазовського. Микола Степанович Барсамов, художник, завідуючий галереєю, підійшов до нього, розповів про картину «Дев’ятий вал».
Він вже раніше дивився Вітіні малюнки. Вони сподобалися — наказав приносити нові, показувати йому.
«Як хочеться бути справжнім художником!..»
По дорозі додому Вітя забіг до товариша.
— Еге! Юра! Ти вдома?
— Вдома! — пролунало у відповідь.
— Будемо сьогодні записувати?
Вони вирішили вести щоденник, записувати в ньому все цікаве, що з ними траплялося.
А ще домовилися писати історію двох приятелів-шибеників, про всі їх витівки, пригоди.
— Це ми про себе будемо писати, да? — запитав Юра.
— Про себе і не про себе, — засміявся Вітя. — Одного назвемо… Те. Це начебто буду я. Гаразд? А ти — ти будеш Бен. Добре?
— Гаразд, — погодився Юрко, — Бен і Те.
— Так, — сказав Вітя, — Том і Бен. І вони почали співати:
ТомиБен, ТомиБен! БеныТом, БеныТом!
Стало дуже весело. Вони ще кілька раз проспівали, потім Вітя підхопився:
— Зовсім забув! Вугілля треба принести з льоху.
На інший день після уроків Вітя сказав:
— Слухай, Бен, я кличу тебе в гори. Будемо там шукати землянки партизан.
Юрко засміявся:
— Розумієш, Те, що я з задоволенням, але якщо ми підемо надовго, бабуся моя буде сумувати, чесне слово… тобто, не моя бабуся, а Бена.
— Що?! — закричав Тому. — У Бена ніколи не було бабусі!.. Обидва порснули.
— Знаєш що, — вже серйозно сказав Вітя, — говори правду. Згоден ти подорожувати чи ні?
— Я? Подорожувати? — перепитав Юрко. — В цю хвилину? Постривай. Я або Бен?..
Віктору належало справжня подорож. У цьому році він добре вчився, і від школи його послали в Артек.
Він їхав і тішився, що чекає його. Один раз він вже був в Артеку. Там катери і шлюпки, на них катали всіх хлопців далеко в море; там гойдалки, ходулі, навіть велосипеди…
Віті подобалося, коли вранці заспівували горни, коли піднімали артеківський прапор, і він вився на вітрі…
Вдень влаштовували різні ігри, ходили в походи… А ввечері збиралися біля багаття, і вожата Зоя розповідала про героїв громадянської війни, про партизанів. Потім всі співали улюблену пісню Віті.
Несподівано прийшла біда. По радіо оголосили, що почалася війна з фашистами. Хлопці притихли, прислухалися до розмов старших.
На інший день над Артеком з’явилися фашистські бомбардувальники.
Дітей з Артеку стали спішно відправляти по домівках.
Їхав і Вітя. Він турбувався про батька, який останнім часом хворів, і про матір: «Мабуть, хвилюється за мене».
У порту ревли сирени. Ворожі літаки скидали бомби.
Вікторія Карпівна не знаходила собі місця.
— Треба їхати в село. Скоріше б повернувся Вітя…
Від зупинки автобуса Вітя не йшов, а біг.
То там, то тут чулися вибухи, хмари диму і пилу взвивались догори. «Ось яка вона, війна, страшна…» — думав Вітя.
Він вже був біля хвіртки, коли почув противний виючий свист летючої бомби. У вікні другого поверху мигцем побачив матір. З гуркотом злетіло хмара щебеню, пилу, цегл. Стіна будинку разом з вікном розсипалася і впала. «Мама!» — закричав Вітя.
Батько був у дворі, кинувся до зруйнованого будинку.
Разом з Вітею і проходять червоноармійцями відкопали мати. «Швидка допомога» відвезла її в лікарню.
В місто вдерлися фашисти. Багато людей, які не встигли виїхати, йшли в гори.
В місті стало похмуро, страшно. Люди з побоюванням пробігали по вулицях. Батько сидів вдома, загорнувшись у ковдру, його морозило. Важко доводилося Віті: треба діставати продукти, хліб, варити юшку, топити піч…
А адже Віті всього дванадцять років.
Фашисти прислали за батьком, зажадали, щоб працював у друкарні. Михайло Іванович не хотів йти. Йому пригрозили гестапо.
Засмучений, він одягнувся і пішов порадитися з друзями.
На другий день батько збирався на роботу в друкарню. Вітя укорительно подивився на нього.
— Не дивись косо, — батько лагідно глянув на сина. — Так треба. Якщо ми не будемо боротися, нас всіх перетворять на рабів…
Вітя часто ходив по вулицях міста, як і всі хлопчаки. Німці на нього не звертали уваги, він виглядав молодше своїх років. Вітя бачив: фашисти гнали в Німеччину жінок, дітей. Тих, хто залишався, змушували йти на роботу: очищати порт від щебеню і заліза після бомбардувань, огороджувати берег колючим дротом…
Вітя шкодував, що він ще маленький, а то б він давно вже бився на фронті з гвинтівкою в руках або, може бути, строчив з кулемета… А зараз що він міг зробити?
Скоро серед жителів пройшов слух: в горах з’явилися партизани. Вони нападали на фашистів, підкладали міни — вибухали й кидали у прірву машини.
Вітя вирішив: «Піду до партизанам!»
У ці дні Вітя якось особливо подружився зі своїм двоюрідним братом Сашком, теж школярем, разом носилися по місту. Як-то вони зайшли в будинок, де жив Юра, дізнатися, що з ним. У дворі німець-денщик ставив самовар. Знайшовши момент, вони увійшли в кімнату. Там нікого не було. На етажерці, поруч з офіцерською кашкетом, лежав браунінг. Вітя схопив його, кивнув Саші, і вони втекли.
Револьвер зарили в улоговинці в горах.
Через кілька днів Вітя і Саша напросилися допомогти солдату розвантажити машину. Солдат навіть обіцяв дати хліба і цукру.
Вітя, тягаючи ящики, намацав у них патрони і набив кишені. Пройшло три тижні.
Ніхто з обшуком не приходив. Значить, обійшлося.
Пізно ввечері Вітя вирив браунінг, приніс додому, хотів було заховати в сінях, щоб при першій можливості піти в місто до партизанів. Постукав у двері. Відкрила сусідка, лікар Ніна Сергіївна. Довелося з браунінгом і патронами в кишені йти в кімнату. У пічурки сиділи батько і незнайомий чоловік.
— Ось мій син, — сказав батько. — Хлопець меткий. Розумний. Вітя посміхнувся. Ніколи батько його так не хвалив.
Чоловік став питати Вітю, чи не помітив він, де стоять німці, їх машини, знаряддя. Не може Вітя дізнатися, де розташувався штаб.
— А я і так знаю, — сказав Вітя. — У Качмарском провулку стоїть штаб. Там багато фашистів.
— От що… — сказав незнайомець, — потрібні точні дані. Зрозумів? Точні.
— Зрозумів, — тихо відповів Вітя і встав. Серце стрибало. Вітя не знав, що це був розвідник фронту Микола Олександрович Козлов, але відчував, що це своя людина і йому треба допомагати.
— І ось що ще… Ти мене не бачив і не знаєш. — І звернувся до Михайла Івановича: — Потрібні пропуску.
— Віддрукуємо, — відповів батько, — лише б зразок дістати.
— Клич мене дядя Коля, — сказав незнайомець і стукнув по оттопыренному кишені Віті: — віддай Зброю. Твоє діло інше.
— Зрозумів, — хвилюючись, відповів Вітя. — Я хотів іти до партизанів.
— Ти тут потрібен. Комсомолець?
— Не встиг ще. Піонер тільки.
— Це теж добре. Отже, ми домовилися. І ще — записувати не можна. Запам’ятовуй. Мене не шукай сам тебе знайду. Дій, брат, служи Радянському Союзу.
— Служу Радянському Союзу! — з гордістю повторив Вітя. Очі його сяяли.
Цілими днями тепер Вітя розгулював по вулицях спочатку з Сашею, потім один. Дивився, де розміщуються війська, де живуть генерали, офіцери. Підходив до солдатам, вітався по-німецьки, дурів, випитував нові слова, прислухався до розмов… А сам добре запам’ятовував, які знаряддя розвантажують в порту з кораблів, скільки танків, зеніток.
Кілька днів Вітя крутився біля далекого поста, де часовий відбирав пропуску у вихідних з міста. Потрібно було дістати зразок. Випадок допоміг йому. Вітер вирвав з рук годинного пропуск. Вітя непомітно наступив на нього ногою. Вибрав момент, підняв і втік.
Вже два роки у Феодосії фашисти. На вулицях облави. У будинках обшуки, арешти. Радгосп «Червоний» за містом перетворився в табір смерті. Вороги лютували.
За батьком Віті почали стежити. Його викликали на допит, вимагали, щоб сказав, хто друкує листівки. Коробковы вирішили: треба йти з міста. Вікторія Карпівна піде в село Субаш, а Вітя з батьком — до партизанів.
Вітя дістав свій піонерський галстук, сховав його під сорочкою. Перед відходом ще раз пройшов по місту.
Над зруйнованою стіною звисли широкі гілки розрісся горіхового дерева. Вітя постояв, подивився. Навколо нікого не було. Відважна думка прийшла йому в голову. Він вибіг по руїнах стіни, дістався до дерева, на гілках заліз на саму вершину і прив’язав там піонерський галстук.
Вітя зістрибнув, відійшов далеко, до самого кінця вулиці, і обернувся. У променях призахідного сонця бився на вітрі червоний галстук.
«Люди!», — подумав він з гордістю.
Через два дні Вітя з батьком були у партизанів.
— Коробков Михайло Іванович і Коробок Віктор зараховуються розвідниками штабу третьої бригади Східного з’єднання партизанів Криму, — оголосив комбриг Куликовський. І додав: — Вільно!
Настала осінь з дощами, вітром. Печурка швидко выстывала.
Люди мерзли. Спали всі разом, щоб зігрітися. Іноді під горою запалювали багаття, сушили одяг. Партизани виходили на дорогу, знищували ворожих солдатів, знаряддя, машини.
Вітя просив Куликівського посилати його з партизанами в дозор, на пости.
— Тебе чекає інша справа, — говорив Куликовський. — Ти поки вивчай місцевість, що всі дороги, всі стежки, звідки йдуть і куди. Місцевість у нас пречудова — гори, яри, урвища.
Ось і завдання. Вітя йде в село Бараколь. Повільно, ніби гуляє.
Ось вартовий. А там ще один. Треба запам’ятати.
Вітя спокійно входить у село, йде по вулиці. Машина стоїть. А у дворі солдати. Вітя вбігає в сусідній двір, там валяється обруч, вистачає його і жене по вулиці. Нехай дивляться солдати. Він просто грає.
Тітка Поля в Бараколе Пиріжки пече, пиріжки пече… — наспівує Вітя і весело біжить за обручем.
Солдатська кухня. Сільські хлопці стоять поодаль. Голодні. А тут так смачно пахне!
Вітя заглядає у двір. Тут багато солдатів. Він стоїть і вважає. Фашисти проганяють дітей. За воротами — танки. Скільки їх? Він знову зазирає у двір. Перед ним німець.
— Їх вілль ессен… Я хочу їсти, — каже Вітя.
— Але! — кричить той і дивиться на Вітю світлими очима з білими віями.
Вітя котить обруч далі по вулиці. Тітка Поля в Бараколе Весело живе…
Кулеметне гніздо. Знаряддя. Одне, два. А ось ще одне. Не збитися б. Білявий йде за ним. Треба бігти. Не роздумуючи, Вітя впадає в найближчу хату.
Бліда жінка здивовано дивиться на Вітю.
— Тітка! Тітка! — поспішає сказати Вітя, поки не увійшов білявий. — Моя бабуся не прийшла ще? Скажіть, чи не прийшла моя бабуся?
Німець вже увійшов. Не звертаючи на нього уваги, жінка підходить до Віті і боляче б’є його по спині.
— «Бабуся!» Я тобі дам «бабуся»! Куди обруч справ? Не знаєш, чи що, мені обруч на діжку потрібен.
— Та що ви? — каже хлопчик, а жінка б’є його по спині. Потім піднімає очі на німця:
— Бачите, пан, який пустотливий. Схопив обруч і побіг. А мені його на бочку треба. А тепер «бабця, бабуся»…
І, несподівано розсміявшись, каже Віті:
— Кашу будеш їсти, шалопут? — і звертається до німцеві: — Сідайте, пане.
Німець бере під козирок і йде.
— Їж, дурний, їж! — шепоче жінка. — Звідки ти взявся? Кожного чужого хапають, не знаєш, чи що? Я тебе спеціально била, що б німець подумав що ти мій племінник.
Вітя мовчки ковтає холодну кашу.
— Ось і мій такий, тільки старші. Де він тепер, хто його знає… Ну, іди швидше. Хто спитає, скажи: приходив до тітки з міста…
На наступний день партизани рушили до села Бараколь. Попереду, поруч з комбригом, йшов Вітя.
Партизани знищили гармати, танки. Фашисти в Бараколе були розгромлені.
Нове завдання. Розвідка в селі Эйсерес. Вітя був разом з хворим батьком. Їм вдалося довідатися: і про кількість військ, і про їх знаряддях. Тепер треба швидше йти. Як навмисне, в той вечір на вулицях було багато солдатів.
Вітя, може бути, і зумів би непоміченим вислизнути з села, але Михайло Іванович ледве йшов, його хитало. Навряд чи він зміг би, не звернувши на себе уваги, вийти в поле.
І Вітя придумав, як бути. Він вийняв гармошку і, підійшовши до групи солдатів, став награвати німецьку пісеньку. Він фальшивив, німецький солдат почав підспівувати, поправляючи його, до нього приєдналися й інші. Вітю оточили. Він заграв «Катюшу». Вітя тягнув час, щоб дати піти батькові. Він переходив від однієї пісні до іншої. Із хат виходили селяни, стояли, слухали.
І раптом Вітя заграв: – По військовій дорозі Йшов у боротьбі і тривозі Бойової вісімнадцятий рік…
Він бачив, як стали наближатися жінки, підлітки: з дому вийшов старий чоловік і дивився на Вітю закоханими очима. Якась дівчина, натягнувши на очі хустку, беззвучно плакала. Німці переглядалися.
Вітя стривожився. Він різко перейшов на плясовую, спочатку трошки притоптывал, потім махнув рукою, ніби йому набридло грати, і, посвистуючи, побрів вулицею. Ставало темно. Він легко вийшов з села, наздогнав батька.
Михайло Іванович не зміг повести партизан на Эйсерес. Він був зовсім хворий. Це зробив Вітя.
Майже вся група фашистів у Эйсересе була знищена.
Партизанам потрібно було міняти стоянку. Батькові Коробкову треба було відлежатися в теплі. Віті довелося разом з батьком повернутися до Феодосії.
Місто здавався мертвим. Так мало залишилось там людей. Біля базару стояло кілька людей, вони щось обмінювали на продукти. Коробкову здалося, що на нього глянули чиїсь недобрі очі, він не помітив чиї, чоловік відвернувся. На інший день Коробковых заарештували.
Крізь маленьке запилену віконце камери, ледь пробивається світло. Нещодавно тут було кілька чоловік. Їх повели.
Тепер залишилося двоє — Вітя Коробков і Валя Ковтун. Він трохи старше Віті, йому дуже страшно: потрапив в облаву, його схопили. Він встиг розклеїти листівки, у нього нічого не знайшли, але все одно страшно…
Що з отцем, Вітя не знає.
Вчора допитували. Німецький лейтенант, сидячи за столом, щось сказав типу з хлистом. Той рушив до Віті, крикнув:
— Партизан? Признавайся! З лісу прийшов! Хочеш залишитися живий, говори.
— Не був у лісі.
— Твій батько сказав, що були.
— Не міг сказати. Ми в селі були.
— Брешеш! — він махнув рукою раз, інший, його хлист випалив рубці на шиї і плечах…
Обличчя Віті побіліло від болю. Він витягнувся на весь зріст.
— Нічого не знаю, нічого не скажу! — з хрипом крикнув Вітя і до болю закусив губи.
Його знову кинули в камеру. Вітя прикладає свої замерзлі руки до шиї, де горять рубці.
«Вони думають, що підкорять нас, що ми будемо кланятися їм, як раби. Не вийде!..»
Уткнувшись підборіддям у коліна, він важко зітхає… Четверте березня 1944 року — день народження Віті, йому п’ятнадцять років.
Мати принесла два вузлика — отцю і сину: все, що могла дістати — сухарі і оселедець. Беруть тільки один вузлик.
— Михайла Івановича Коробкова тут немає. Його відправили до Сімферополя.
Мовчання настає у в’язниці. Всі знають: так говорять, коли людину більше немає.
Партизани вивідали, хто зрадив Коробковых, хто був той ворог, що зустрів їх біля базару. Зрадника засудили до смерті.
— …Коли скінчиться війна і проженуть фашистів, я тоді напишу картину, як ми з тобою, Валька, сиділи у в’язниці. Все як є напишу. Сидиш ти тут білий, як стіна, і очі в тебе такі, що дивитися в них боляче. А тут я стою і кажу тобі: не журися, Валя, наше життя попереду. Ось побачиш, я справді таку картину напишу. І море буду писати, і гори буду писати, наші гори, і небо…
За стіною чути біганина, чиїсь стогони.
— Віктор Коробков!!!
— Знову, — сумно шепоче Вітя, встає і відразу твердим кроком йде за вартовим.
Вале важко і страшно. Що вони роблять з Вітею? За що його так мучать? Валя довго чекає. Потім засинає і плаче уві сні.
Коли він прокидається, Вітя сидить на холодній підлозі, витягнувши ноги.
— Що ти? — запитує Валя. — Били?
Вітя мовчить. Валя піднімає його з підлоги, садить на нари.
— Що з тобою робили? Вітя глибоко зітхає:
— Стріляли.
— У тебе?
— Начебто в мене… В стінку над головою. На мене аж сипалася штукатурка… Ти не думай, я не боявся. Фашист запитав: «Покажеш, де партизани?» Я кажу: «Хоч стріляйте, не скажу нічого». Фашист закричав: «Стань до стінки!» Я став. Я стояв добре. Не моргав. Думав, все одно, хай стріляють. Краще помру.
Вітя наче кудись провалюється, довго мовчить…
— Дай ковтнути води.
— Гади! Гади! — хвилюється Валя, підносить кухоль.
— Нічого. Ти спи. Хіба ж вони люди? Кажуть: твого батька розстріляли, і тебе розстріляємо. Ех, вийти б! Я їм ще не так… Нехай не думають, що нас можна підкорити. Я їм все одно не дамся…
Дев’ятого березня в камеру увійшов офіцер. Було шість годин вечора. В цей час на допити не водили. В камері було багато народу, напередодні привезли нових арештованих. Всі мовчки піднімалися, важко дивилися на офіцера.
— Не виходь! — закричав Валя. Вітя встав, посміхнувся йому.
— Коли вийдеш, — сказав Вітя, — знайди маму, передай: я помер за Батьківщину!
Він повільно розорював і запахивал поли своєї курточки, роздумуючи, що ще треба сказати, але більше нічого не міг придумати.
В цей день Вітю розстріляли фашисти. Так загинув цей герої, який під тортурами не зрадив своїх товаришів. Вітя любив свою Батьківщину і не замислюючись, віддав за неї своє життя.
Вічна йому пам’ять.
Автор: Е. Суворіна
