Мішок вівсянки

454


Мешок овсянки
Мешок овсянки
Мешок овсянки

В ту осінь йшли довгі холодні дощі. Земля просочилася водою, дороги розкисло. На путівцях, загрузнувши по самі осі в грязі, стояли військові вантажівки. З підвезенням продовольства стало дуже погано. У солдатській кухні кухар кожен день варив тільки суп з сухарів: в гарячу

воду сипав сухарні крихти і заправляв сіллю.

В такі-то голодні дні солдатів Лукашук знайшов мішок вівсянки. Він не шукав нічого, просто привалился плечем до стінки траншеї. Брила сирого піску обвалилася, і всі побачили в ямці край зеленого речового мішка.

Ну і знахідка! зраділи солдати. Буде бенкет горою. Зваримо Кашу! Один з відром побіг за водою, інші стали шукати дрова, а треті вже приготували ложки.

Але коли вдалося роздмухати вогонь, і він вже бився в дно відра, в траншею зістрибнув незнайомий солдат. Був він худий і рудий. Брови над блакитними очима теж руді. Шинель виношена, коротка. На ногах обмотки і розтоптані черевики.

-Ей, братва! – крикнув він хрипким, застудженим голосом.

– Давай мішок сюди! Не клали, не беріть.

Він просто приголомшив своєю появою, і мішок йому віддали відразу. Та й як було не віддати? По фронтовому законом треба було віддати. Речові мішки ховали в траншеях солдати, коли йшли в атаку. Щоб легше було. Звичайно, залишалися мішки і без господаря: чи не можна було повернутися за ними (це якщо атака вдавалася, і треба було гнати фашистів), або гинув солдатів. Але раз господар прийшов, розмова коротка віддати.

Солдати мовчки спостерігали, як рудий ніс на плечі дорогоцінний мішок. Тільки Лукашук не витримав, пожартував:

– Он він який худий! Це йому додатковий пайок дали. Нехай їсть. Якщо не розірветься, може, потовщає.

Настали холоди. Випав сніг. Земля смерзлась, стала твердою. Підвіз налагодився. Кухар варив в кухні на колесах борщ з м’ясом, гороховий суп з шинкою. Про рудого солдата і його вівсянці всі забули.

Готувалося велике наступ.

По прихованим лісових дорогах, по ярах йшли довгі вервечки піхотних батальйонів. Тягачі ночами тягли до передової гармати, рухалися танки.

Готувався до наступу і Лукашук з товаришами. Було ще темно, коли гармати відкрили стрілянину. Посвітлішало в небі, літаки загули. Вони кидали бомби на фашистські бліндажі, стріляли з кулеметів по ворожих траншеях.

Літаки полетіли. Тоді загромыхали танки. За ними кинулися в атаку піхотинці. Лукашук з товаришами теж біг і стріляв з автомата. Він кинув гранату в німецьку траншею, хотів кинути, але не встиг: куля влучила йому в груди. І він упав. Лукашук лежав у снігу і не відчував, що сніг холодний. Минув якийсь час, і він перестав чути гуркіт бою.

Потім світло перестав бачити, йому здавалося, що настала темна тиха ніч.

Коли Лукашук прийшов до тями, він побачив санітара. Санітар перев’язав рану, поклав Лукашука у човник такі фанерні саночки. Саночки поплили, заколихалися по снігу. Від цього тихого колисання у Лукашука стала кружляти голова. А він не хотів, щоб голова йшла обертом, він хотів пригадати, де бачив цього санітара, рудого і худого, в виношеною

шинелі.

– Тримайся, браток! Не бійся, жити будеш!.. чув він слова санітара.

Здавалося Лукашуку, що він давно знає цей голос. Але де і коли чув його раніше, згадати вже не міг. У свідомість Лукашук знову прийшов, коли його перекладали з човники на ноші, щоб віднести велику палатку під соснами: тут, у лісі, військовий доктор витягав у поранених кулі і осколки.

Лежачи на ношах, Лукашук побачив саночки-човен, на яких його везли до шпиталю. До саночкам реммневими постромками були прив’язані три собаки. Вони лежали в снігу. На шерсті понамерзали бурульки. Морди обросли інеєм, очі у собак були напівзакриті.

До собакам підійшов санітар. В руках у нього була каска, повна вівсяної бовтанки. Від неї валив пар. Санітар встромив каску в сніг постудить, собакам шкідливо гаряче. Санітар був худий і рудий. І тут Лукашук згадав, де бачив його. Це ж він тоді стрибнув у траншею і забрав у них мішок вівсянки.

Лукашук посміхнувся одними губами санітарові і, кашляючи і задихаючись, промовив:

– А ти, рудий, так і не погладшав. Один з’їв мішок вівсянки, а всі худий.

Санітар теж посміхнувся і, погладивши ближню собаку, відповів:

– Вівсянку-то вони з’їли. Зате довезли тебе в строк. А я тебе одразу впізнав. Як побачив на снігу, так і дізнався. І переконано додав: Жити будеш! Не бійся!

Анатолій Мітяєв