Філіппов Євген
Я тоді вчився в п’ятому класі. Шкільна весела пора. У понеділок останнім уроком був класний годину і Марія Петрівна – наш класний керівник, жінка дуже сувора і справедлива, говорила про те, що ми дуже слабо справляємося з тимуровской роботою:
Ветеранів війни в місті багато, а ми з вами допомагаємо тільки трьом, так справа не піде. У класі двадцять шість чоловік, нам обов’язково потрібно взяти шефство хоча б ще над трьома ветеранами. Де будемо їх шукати? Чекаю пропозицій!
Тут клас завирував, кожен почав щось пропонувати, а Світла Ларіонова встала і каже:
– Марія Іванівна, у нашому будинку живе бабуся Ліза, скромна така. Я не знаю, воювала вона чи ні, але 9 травня до неї постійно приїжджають чоловіки у військовій формі з квітами, я точно знаю, що вона самотня. Пропоную їй допомагати.
Марія Петрівна та хлопці нашого класу схвалили пропозицію Свєти і щоб не відкладати похід до самотньої бабусі в довгий ящик вирішили йти після уроків. Ми домовилися зустрітися в 3 години, біля будинку Свєти. Було куплено відро, будинки нарізані чисті ганчірочки, для того, щоб прийшовши до бабусі взятися відразу за прибирання. Всі були впевнені, що з бабусею подружимося.
І ось весь клас в зборі, двадцять шість чоловік, стоїмо біля дверей бабусі Лізи… Коли вона відкрила нам двері, то мало не зомліла. А ми ще хором на весь під’їзд почали з нею вітатися і говоримо:
– Ми піонери – тимурівці, ми хочемо вам допомагати. Ви самотня і тому ви наш тимуровский об’єкт.
Світла, на правах сусідки пояснила бабусі, що ми тут робимо і навіщо прийшли. Бабуся посміхнулася і дозволила нам увійти в квартиру. Дещо як ми розмістилися в її однокімнатній маленькій квартирі. В хаті було чисто і затишно. Відро поставили в коридорі, склавши в неї двадцять шість білих ганчірок. Бабуся сказала, що забиратися в неї не треба.
Тоді Сергій сказав:
– Доручіть нам річ, ми не підемо від вас, поки що-небудь хороше не зробимо!
– Сходіть за хлібом в магазин, а більше мені нічого й не треба – відповіла бабуся.
Ми з Сережкою втекли за хлібом, а велика частина хлопців розійшлася по домівках.
Коли ми з Сергієм повернулися, побачили, що кілька наших дівчаток п’ють чай з бабусею Лізою. Вона нас теж запросила пити чай з малиновим варенням. Ми з Серьогою озирнулися в квартирі… На стінах висіли старі фотографії, з яких на нас дивилися молоді чоловіки. Ще були ікони. Багато ікон. Старі, великі і маленькі, вицвілі, але з любов’ю прикрашені саморобними квіточками і фольгою. Ми пили чай з варенням, такого смачного варення я більше ніколи не пробував.
Закінчивши з чаєм, ми знову опинилися в кімнаті. Сівши на старий диван, ми запитали бабусю, хто всі ці чоловіки на фотографіях? І почули страшний розповідь… Бабуся розповідала, а сама весь час стиха плакала:
бабусею Лізою. Вона нас теж запросила пити чай з малиновим варенням. Ми з Серьогою озирнулися в квартирі… На стінах висіли старі фотографії, з яких на нас дивилися молоді чоловіки. Ще були ікони. Багато ікон. Старі, великі і маленькі, вицвілі, але з любов’ю прикрашені саморобними квіточками і фольгою. Ми пили чай з варенням, такого смачного варення я більше ніколи не пробував.
Закінчивши з чаєм, ми знову опинилися в кімнаті. Сівши на старий диван, ми запитали бабусю, хто всі ці чоловіки на фотографіях? І почули страшний розповідь… Бабуся розповідала, а сама весь час стиха плакала:
– Прийшла війна. І в кожній родині почалися проводи чоловіків на фронт. У мене була велика сім’я, чоловік і п’ятеро синів. Спочатку пішов чоловік і старші два сини – близнюки, через місяць прийшла перша похоронка. Я не стала роздруковувати цей страшний конверт і читати його, знаючи що на кого б вона не була, на коханого чоловіка або на одного з моїх старших хлопчаків нічого вже не виправити. Похоронку заховала. Молодшим синам нічого не сказала. Через тиждень – друга… Сховала не відкриваючи. Настав час проводжати третього сина. Через рік – виповнилося вісімнадцять четвертого сина і він пішов на фронт.
Настав 1943 рік. Вдома залишився лише молодший Альоша, якому було 16 років.
Похоронка. Похоронка. Ще одна.
Настав вже п’ять цих страшних листів. П’ять… Значить всі п’ятеро улюблених загинули… Жодної похоронки вона досі не прочитала, складала у спеціальний вузлик і прибирала в шафу, щоб молодший син Альоша не знайшов. Одного разу за обідом він запитав: -Мамо, чому ти ще така молода, а вже майже вся сива?
У неї підступив клубок до горла, вона стрималася що б не розплакатися і відповіла йому: – Тому що це спадкове синку, і тато мій рано став сивим і моя мама.
Серце матері стукає поки є для кого жити! Одного разу вночі їй наснився всі її чоловіки, яких вона проводила на фронт. Прокинулася зі сльозами, не розуміючи, чому вони були всі разом. Похоронок адже прийшло п’ять, один повинен бути живий. Сіла біля ліжка молодшого Альоші, і щоб не розбудити, тихенько заплакала. Прокинувся Альошка і сказав, обійнявши матір: «Чому ти плачеш, не треба. Ми такі щасливі, нам жодної похоронки не принесли».
Так і жили, поки в 1944 році, Альоша випадково не знайшов страшний вузлик з похоронками. Він прочитав їх усі і втік на фронт, залишив тільки мамі записку, в якій обіцяв повернутися додому з перемогою. Не повернувся… Через два місяці прийшла похоронка. Скінчилася війна. А мати все чекала і сподівалася на диво, що хоч хто-небудь з її рідних чоловіків повернеться додому.
І через кілька десятків років вона все ще чекає…..
Сказати, що ми плакали, це ні чого не сказати. В душі перемішалося почуття жалості до цієї тендітної старенькій і гордості за нашу країну, в якій живуть такі великі люди як ця бабуся Ліза. Пишалися за її чоловіка і синів, які за першим покликом Батьківщини стали на її захист і віддали за неї своє життя. Ми шкодували про те, що народилися занадто пізно. Війна давно закінчилася, і ми не зможемо бити фашистів за наших полеглих дідусів і бабусь, за зруйновані міста і спалені села, за нашу Батьківщину…… Ця сухонькая старенька, говорила так тихо, що деяких слів не було чути, і сенс вгадувався за рухом губ, підняла в нас стільки різних почуттів…
Ввечері з Серьогою ми повернулися до її квартирі і приклеїли на вхідні двері, червону зірку. Вона позначала, що тут живе чоловік, який перебуває під тимуровской захистом і нам здавалося, що зірка на двері
Після цього ми часто приходили до нашої бабусі, пили чай. Вона розповідала нам про те, як вони жили в давнину, про своє дитинство, а ми їй про школу. Було видно, що їй з нами було цікаво.
Через три місяці наша бабуся Ліза померла. На похороні було багато військових. Попереду траурної колони несли орден великої вітчизняної війни, який бабусі вручили за загиблих синів. На її могилі автоматники дали залп в небо, її ховали з усіма військовими почестями, як справжнього захисника Батьківщини. У мене на все життя залишилася в пам’яті ця тендітна і сильна російська жінка, яка віддала за перемогу все, що могла віддати.
Низький вам уклін матері захисників вітчизни!
Автор: Євгеній Філіппов
