Наталія Воробйова: «Потрібно завжди рухатися тільки вперед!»

1480

Автограф чимпиона, Зірки спорту

Наталья Воробьева: «Нужно всегда двигаться только вперед!»
Наталья Воробьева: «Нужно всегда двигаться только вперед!»
Наталья Воробьева: «Нужно всегда двигаться только вперед!»
Наталья Воробьева: «Нужно всегда двигаться только вперед!»

Наталія Воробйова – російська жінка-борець, олімпійська чемпіонка 2012 року в категорії до 72 кг, чемпіонка Росії 2012 року. Народилася в 1991 році в місті Тулун Іркутської області. В олімпійському турнірі з вільної боротьби Наталя в півфіналі перемогла олімпійську чемпіонку 2008 року Цзяо Ван всього за 17 секунд. У фіналі Воробйова здолала іншу фіналістку попередньої Олімпіади і 5-разову чемпіонку світу болгарку Станку Златеву.

Як живете після Олімпіади-2012 ? Як настрій на тренування?

– Я відчуваю себе чудово. Лондон потроху забувається, почалися збори і нові змагання. Якщо пам’ятати старі перемоги, то на килим будеш виходити з іншим настроєм, недооцінюючи суперників. А в нашому виді спорту, якщо втратив пильність, або тренуєшся «абияк», значить, скоро програєш.

– Яке найяскравіше враження ви відвезли з Олімпійського Лондона?

– Найяскравіше враження Лондона було, коли я стояла на п’єдесталі пошани, звучав гімн Росії, а мені на шию одягали золоту олімпійську медаль. Це запам’ятається на все життя.

– Думаєте про наступних Олімпійських іграх в Ріо-де–Жанейро?

– Потрібно починати до них підготовку. Як вчили мене мої тренери, те, що було, минуло. Про Лондоні потрібно забути і готуватися до підкорення нових вершин.

– Після перемоги ви сказали, що ваше найзаповітніше бажання приїхати в рідний Тулун і привітати маму з днем народження. Вам це вдалося?

– Із Лондона я спочатку прилетіла в Москву. І десять днів пробула в столиці — кожен день були якісь зустрічі, конференції, привітання. Додому мене не відпускали, і все-таки мені вдалося купити квиток до Іркутська. До обіду вже була в рідному Тулуне, якраз у день народження мами. Я приїхала до неї з великим букетом квітів і золотою олімпійською медаллю. Мені здається, це був гідний подарунок (сміється). Вона була щаслива. Увечері зібралися всі близькі, тренери, знайомі, друзі і влаштували мені святкова вечеря.

– Правда, що своєму першому тренеру Камілю Джиганчину ви подарували машину?

– Історія з машиною триває з мого дитинства. Коли я була ще дитиною, то, пам’ятаю, зайшла в тренерську кімнату. Там сиділи чоловіки й вели розмови за життя, обговорювали машини. Я послухала їх і сказала, що коли виросту, обов’язково стану олімпійською чемпіонкою, повернуся в рідне місто і подарую своєму першому тренеру позашляховик. Зробила я це не з дитячого обіцянки, а тому що вдячна цій людині за все, що він для мене зробив. Знаєте, як кажуть: не буде вдома, якщо не закласти фундамент. Так ось цей фундамент заклав саме він.

– І як він поставився до подарунка?

– Звичайно, був щасливий, що про нього не забули. Сподіваюся, він мною пишається. Ми довго розмовляли, згадували моє дитинство, мої капризи.

– А які у вас були примхи?

– У дітей їх буває чимало, особливо у дівчаток. Це адже з хлопчиками можна вести себе строго. А я, наприклад, могла образитися і піти з залу, і не повертатися, поки сам тренер за мною не прийде.

– А як сталося, що ви почали займатися боротьбою, не жіночим видом спорту?

– Я сама прийшла в спортивний зал. Довгий час мама була проти мого захоплення. Доводилося йти на хитрість, я говорила, що йду гуляти з подружками, а сама бігла на тренування, форму теж доводилося ховати.

– І як розкрилася правда?

– Мама мене побачила на міських змаганнях і зрозуміла, що я серйозно ставлюся до боротьби, та перестала чинити опір.

– Ви, мабуть, любили битися з хлопчиками, тому і прийшли в спортзал?

– Ні. Просто була рухливою дитиною, фізично обдарований, потрібно було кудись дівати свою енергію.

– Зазвичай спортсмени не будують довгострокові плани. Тому поцікавлюся найближчими.

– Для загальної скарбнички я хочу стати чемпіонкою Європи і світу. Але, оскільки наш контактний вид спорту, я не можу робити гучні заяви та уверждать, що обов’язково стану чемпіонкою. Я і зараз не була впевнена в тому, що виграю Олімпійські ігри. Я можу отримати травму, за ці чотири роки я буду вигравати і програвати. Від цього ніхто не застрахований. Але, якщо є мета і я буду до неї прагнути, це вже добре. Найближчі півроку буду відпочивати, не буду давати собі якихось великих навантажень і змагань. Мені потрібно в першу чергу відпочити психологічно.

– А кого з чоловіків-борців ви вважаєте ідеалом?

– Ідеальних чоловіків багато (сміється). Я не створюю собі кумирів, але мені завжди подобався стиль Бувайсара Сайтиева: тонкість боротьби, м’якість і, в той же час, грубість. Він велика людина і великий борець. Не кожному дано стати триразовим олімпійським чемпіоном.

– Ваше життя після Олімпіади якось змінилася?

– Для мене все залишилося по-старому, я не хочу змінюватися. Сподіваюся, зіркова хвороба мене не торкнеться.

Дорогі хлопці! Займайтеся спортом, завжди йдіть тільки вперед, не здавайтеся і у вас все вийде. Подивіться на мене, я цього живий приклад!

Попередня статтяЗабавні чеки з супермаркетів (21 фото)
Наступна статтяВеселі вірші на Благовіщення Богородиці