Автограф чимпиона, Зірки спорту
Мансур Ісаєв народився в 1986 році в місті Кизилюрте, республіка Дагестан. Живе в Челябінську.
Майстер спорту міжнародного класу Росії з дзюдо. Закінчив Дагестанський державний університет. Ріст 170 см. Вага 73 кг Тренери — Д. Магомедов, А. Міллер.
Кращі результати до перемоги на Олімпіаді 2012.
— 3 місце Чемпіонат світу-2009 в Роттердамі
— 3 місце турнір «Мастерс»-2012 в Алмати
— 1 місце молодіжна Першість Європи-2008 в Загребі
— 1 місце молодіжна Першість Росії-2008 в Нальчику
— 2 місце «Великий шолом»-2011 в Токіо
— 1 місце, Гран-прі-2010 в Абу-дабі.
Ввічливий і скромний, веселий і приємний у спілкуванні, патріотичний і сміливий — все це застосовно до російського дзюдоїсту Мансура Ісаєва. Його батько Мустафа – аварець, а мама Асият – кумычка. Спорт в сім’ї шанували. Глава сімейства, хоч і недовго, захоплювався боротьбою самбо. Мама любила волейбол.
Мансур став олімпійським чемпіоном у ваговій категорії до 73 кілограмів. На шляху до фіналу росіянин зломив опір корейця Ван Ки Чуна. У фіналі Ісаєву належало битиметься з японцем Ріки Накая, заклятим суперником, у якого Мансур не вигравав жодного разу. По ходу поєдинку Ісаєв володів ініціативою і, заробивши один бал, зумів втримати перевагу до кінця.
Мансур Ісаєв: З цим японцем я вже зустрічався шість разів. І шість разів йому програвав. У мене була величезна мотивація виграти у нього на Олімпійських іграх. Своєю перемогою я хотів довести не тільки йому, але і самому собі, що я сильніший.
– Ваші відчуття від того, що ви стали олімпійським чемпіоном з дзюдо?
– Після такої важливої події в житті як Олімпійські ігри відчуваєш деякий спустошення. Здійснилася моя мрія. Я з дитинства хотів стати олімпійським чемпіоном, домагаючись цього наполегливими тренуваннями. Я довів, що хлопчик з простої сім’ї може зійти на вершину спортивного олімпу. Найголовніше – це віра в свої сили і працьовитість.
– Яким ви були в дитинстві?
– Гучним, як заводна іграшка. Мамі все казали, що цього дитини упускати не можна, його енергією обов’язково треба керувати. Я і брейк-дансом займався, зайняв друге місце в республіці. І співав французькою мовою. Теж зайняв друге місце в конкурсі виконавців.
– А коли ви захопилися дзюдо?
– Мені було сім років, коли в Кизилюрте відкрилася школа дзюдо. Моя мама відвела мене до тренера Джабраїлу Магомедову. До цього я, надивившись американських бойовиків, вже цілих два роки вивчав ази карате. Щоранку мама зі мною бігала. Вона стежила за тим, щоб я дотримувався режим: ніяких дискотек, сон за розкладом. Мама була строга зі мною. Тренер мені говорив: дивись, запізнишся ще раз на тренування, мама змусить віджиматися.
– Батьки стежили за вашим виступом на Олімпіаді?
– Звичайно. Батько розповідав, що вони всією сім’єю сиділи біля телевізора. Мама собі місця не знаходила, коли я йшов до фіналу. Йшла в сусідню кімнату під час переймів. Рідні і знайомі телефони батькам обірвали. Весь Кізілюрт хворів.
– Тепер ви олімпійський чемпіон. Буде стимул боротися і виступати далі?
– Звичайно. Ви ж самі зауважили, що на трьох чемпіонатах світу у мене була бронзова медаль. Є до чого прагнути: треба виграти і чемпіонат світу, і чемпіонат Європи.
– Ви виступали на трьох чемпіонатах світу, але виграли на них тільки одну бронзу. На останній першості Європи зайняли лише сьоме місце. А в Лондоні — золото. З чим пов’язаний такий прогрес?
– Раніше у мене був дуже маленьку вагу, але потихеньку я додав м’язову масу і набрався досвіду. Поразки на цих чемпіонатах зробили мене сильнішим, показали, що треба тренуватися ще більше, ще краще. І в Лондон я їхав з великим бажанням боротися і вигравати. А коли Арсен Галстян, з яким ми жили разом, приніс першу медаль в номер, я загорівся ще більше. Мене переповнювали емоції і кортіло вийти на татамі.
– А на наступну олімпіаду в Ріо-де-Жанейро поїдете?
– Для початку потрібно туди завоювати путівку. Як каже мій тренер Олександр Міллер: поки не сів у літак на Олімпіаду, не слід нікому розповідати, що ти туди їдеш.
– Кому присвятили перемогу в Лондоні ?
– В першу чергу це перемога для нашої країни, яка довго чекала ці медалі. І, звичайно, для батьків, які сильно переживали за мене.
– Ви народилися в Кизилюрте, в Дагестані, а виступаєте за Челябінську область…
– Так, я народився в Дагестані, але в 19 років переїхав в Челябінськ і живу там уже сім років. Південний Урал став для мене другим домом.
– Часто виходить вирватися до батьків?
– На жаль, не дуже. Але якщо з’являється можливість, завжди їду побачити батьків, братів, родичів і друзів.
– Ви нещодавно стрибнули з парашутом. Як відчуття?
– Мені дуже сподобалося. Стрибав у тандемі з інструктором з висоти 4 тис. метрів. Емоції і адреналін зашкалювали. Ні секунди не роздумував над тим, стрибну чи ні. Перед стрибком провели невеликий інструктаж, а потім політ… Це було вперше. Правда, одного разу з командою в горах Італії ми стрибали на тарзанці з моста висотою 180 м. І в той момент адреналін просто бив з нас.
– Адже ви привозили в Дагестан головного тренера збірної Росії з дзюдо Гамбу ?
– Так, ми провели невеликий збір в горах. Гамба сам захотів подивитися на нашу республіку. Сказав, що йому цікаво, де і звідки черпають енергію та натхнення наші хлопці. Він заїхав в кожне місто, де тренуються наші хлопці і йому дуже все сподобалося.
– А кавказьку кухню він оцінив?
– В який би дім ми не приходили, скрізь накривали великий стіл. І він жартував, що не буде нас часто відпускати додому, тому що тут дуже просто набрати вагу.
– Чим любите займатися у вільний час?
– Вільного часу практично не буває, але я дуже люблю гірські лижі і екстремальні види спорту, все те , що дає адреналін.
– Що побажаєте нашим читачам?
– Дорогі друзі! Заняття спортом, причому будь-якою, це величезний труд. Ніколи не опускайте руки, тренуйтеся і у вас все вийде!
