Ваня Васюк – кулеметник
Іван Васюк після війни
…Івана Васюка і ще одного хлопця випустили з в’язниці через три місяці. Була весна 1942 року. Сніг набух, почорнів. З усіх заручників в живих залишилися тільки вони.
З Сосниці Іван повертався додому пішки. Йшов повільно, часто відпочивав. Нестерпно боліла спина: на прощання поліцай вперіщив гумової батогом.
Але страху не було і в помині. Серце переповнювалось ненавистю до ворога. «Як тільки повидаюсь з матір’ю,— зразу ж піду в партизани,— думав він.— Я помщуся за тебе, тату!»
А перед очима поставала — хотів він того чи ні — страшна картина батьківської кари…
У Козляничи німці вступили на наступний ранок після відходу регулярних частин Червоної Армії. Село ніби вимерло. Німці ходили по хатах, забрали курей і одну корову. Жителів не чіпали.
Над правлінням колгоспу вивісили прапор зі свастикою. Звідкись з’явився кульгавий мужик в німецькій пілотці і з пістолетом на боці — староста.
Коли в село увійшли мадяри-жандарми і з’явився кривоногий староста, хто-то, мабуть, доніс на батька. За батьком — секретарем сільради — з’явилися вночі. Забрали і Івана як старшого сина. Мати з трьома молодшими залишилася в розгромленому будинку. По дорозі схопили і рідного дядька Івана — колгоспного бригадира. Всього набралося чоловік сімдесят. Погнали в районний центр Сосницю.
— Ви — заручники,— оголосив заарештованим начальник поліції Добровольський.—
Якщо партизани вб’ють хоч одного німецького солдата, вас розстріляють!
У підвалі двоповерхової будівлі нашвидку облаштували в’язницю. Було тісно, не вистачало місця для лежання. Але в цьому була і порятунок — адже на дворі стояли двадцятиградусні грудневі морози. Люди власним теплом зігрівали один одного.
— Цього молодого Добровольського я не знаю,— розповів батько.— А ось його батька распрекрасной пам’ятаю. До революції тут неподалік його маєток було. Злий був пан — з селян три шкури спускав. Не встигли ми розрахуватися з паном Добровольським — втік з білими. А тепер синку вислужується перед окупантами…
Не розумів тоді Іван, слухаючи розмови старших, яка страшна небезпека нависла над ними. Думав, потримають-потримають та відпустять. Вранці з шумом відчинилися двері темниці.
— Дмитро Васюк, виходь! Хто ще тут Васюки? Виходь!
Батько підвівся, обняв сина. Іван кинувся було за ним, але батько з силою відштовхнув його від дверей.
— Чого тобі йти? Ти ще пацан! Сиди!
Іван припав до вікна.
Вночі випав сніг. Він сліпуче виблискував під променями зимового сонця. Двір був порожній. Коли з’явився батько, Іван не зрозумів, куди це він так напружено дивиться. Але тут з-за рогу виїхав на коні, прикрашеному позолоченою вуздечкою і сріблястими кистями, начальник поліції Добровольський, ь правій руці він тримав оголену шашку.
— Комуніст? — запитав він.
Батько, гордо розправивши плечі, стояв у трьох метрах від начальника поліції — босий, без кожушка, зі слідами побоїв на обличчі.
— Безпартійний комуніст я,— сказав він з викликом, гордо.— А ти — гад фашистський!
Добровольський змахнув шаблею…
Матері Іван не став розповідати, що бачив на тюремному дворі в Сосниці. Тільки прошепотів: «Немає в нас більше батька…»
Вдома Іван не затримався. Поспішав до товаришів. Їх, комсомольців, залишилося в селі четверо. Новини виявилися невтішними. Ще пізньої осені фашисти спалили сусідні села Рейментаровку, Олейиики, Гутичи. Партизани відступили кудись у брянські ліси.
— Ось так і будемо сидіти склавши руки? — запитав Іван.
— Що зробиш, якщо їх сила? — запитав хтось.
— Битися! Не у відкриту, немає. Будемо сільськими партизанами. Вдень, як всі, а вночі — воювати. Для початку візьмемося влаштовувати диверсії
на дорозі.
— Мін-то у нас пет…
— Ми з Мишком ще восени набрели на склад снарядів на річці Переконай. Викопати Ямку, поставити снаряд вгору головкою. Дивись, хтось і накотить!
У перший раз вони рушили на новгород-сіверський большак в червні. Іван Васюк був за старшого, з них двоє — Ведмедик-однокласник і хлопчина з Олейников. Батьки у нього загинули під час каральної експедиції, і він жив у бабці в Козляничах. Звали його Семеном, був він якийсь невеселий і неговіркий, але на нього можна було покластися. З собою хлопці несли два важких снаряди, саперну лопатку і березовий віник, щоб замести сліди диверсії.
Червневі ночі короткі — зоря з зорею сходиться. Коли вийшли з лісу, вже було ясно, хоча схід навіть не заалел. Шосе в обидва кінця проглядалося кілометра на два, а можливо,
і далі.
Іван довго ходив по дорозі: все ніяк не міг вибрати місце.
Нарешті сказав:
— Сюди, хлопці!
Дорога була рівна, але все ж колія виділялася. Там і почали копати. Саперна лопатка знадобилася. Хвилин через двадцять поставлені в сотні метрів один від одного снаряди були акуратно прикопані, а зайва земля виметена на узбіччя. Засперечалися, що робити далі. Мишко умовляв негайно йти.
— Адже коли рвоне, так сюди всі поліцаї посбегаются. Зловлять! — переконував він скоромовкою.
Іван твердо стояв на своєму — треба побачити, як пройде операція. Мишко пішов, а вони з мовчазним Семеном залягли в кущах. Виглянуло сонце пригріло, і вони непомітно поснули.
Їх розбудив вибух. Нічого не розуміючи спросоння, вони схопилися на ноги. На дорозі, перевернутий догори колесами, лежав вантажівка, з якого доносився несамовитий вереск.
На їх щастя, охорони не було. Мертвий шофер вивалився з кабіни. Радість першої перемоги не затьмарилася навіть тим, що машина підірвалася зі свинями, а не з солдатами. Але справу було зроблено: вони впевнилися, що можуть завдавати удари по ворогу.
Їхня маленька група провела кілька диверсій на дорогах. Поліцаї нишпорили по селу, обіцяли нагороду за голови «злочинців» гроші і корів.
Але одного разу чергова вилазка ледь не закінчилася трагічно. Мишка в останній момент не пустила мати, мабуть, яка запідозрила щось.
Семен ходив по селах у пошуках роботи та проживання. От і задумав Іван йти поодинці.
Як зазвичай, вибрався з села вночі, коли все довкола спало. Розшукав тайник, куди вони перенесли з покинутого складу частина снарядів. Витягнув два снаряда, але в останній момент передумав і другий повернув на місце. Не виявилося саперної лопатки — вона залишилася у Мишка. «Обійдуся і фінкою,— вирішив Іван.— Дощі лили, земля м’яка».
Навчені гірким досвідом, окупанти намагалися не їздити по накатаній колії. Вони зупинялися, ледь помітивши щось підозріле. Чимало снарядів було виявлено та знешкоджено.
Щоб замінувати дорогу напевно, Іван обрав з’їзд з короткого дерев’яного містка, кілометрах у двох від села. Він сподівався, що першою вранці пройде машина з мадярами-жандармами: вони заночували в селі і тск> ніч пропиячили зі старостою. «Фіат» стояв у дворі старости під охороною поліцая.
Він укопав снаряд, відійшов у кущі і сів на пеньок. Звідси йому були: видно крайні хати.
Напевно, Іван замріявся, тому що коли поглянув у бік села, перші три вози встигли пройти половину відстані до містка. Це був звичайний продовольчий обоз. Поліцаї раз в тиждень споряджали його в райцентр. Зазвичай обоз супроводжувало двоє-троє поліцаїв, а візницями призначали простих селян, насильно мобілізованих загарбниками.
«Що ж робити?» — розгубився Іван.
Залишити снаряд — значить піддати небезпеці ні в чому не винних людей. У кращому випадку, подорвется поліцай, який їде на першій підводі.
Ще не подумавши про наслідки свого вчинку, він рвонувся до містка. Гарячково відкопав снаряд, підхопив, побіг до кущів, чекаючи пострілу в спину. Впав на землю і зачаївся…
Коли останній віз зникла з очей, Іван перевів подих. Треба було поспішати: ось-ось повинна була здатися машина. В стару ямку ставити снаряд було не можна — надто вже виділялася. Почав рити нову, але сталеве лезо фінки зламалося. А далеко чувся натужний гул піднімається в гору важко навантаженого вантажівки. «Невже не встигну? — гарячково билася одна і та ж думка.— Підуть!»
Іван копав то уламком фінки, то руками. Піт застилав очі, а гул все наближався і наближався.
Іван скотився в кювет, коли машина підходила до повороту на міст. Вибух розметав автомобіль…
Диверсія на шосе стривожила окупантів. З районного центру приїхали жандарми.
Вночі в будинок Васюку хтось постукав. Підійшла мати. Чоловік прокричав у відкрите вікно:
— Нехай Іван іде в ліс! Заарештували Ведмедика, Насіння та ще хлопців…
Іван, не довго думаючи, кинувся через городи до лісу. Дві доби блукав по найглухіших місцях рейментаровского лісу, перш ніж натрапив папартизанскую заставу. Зустріли його непривітно, довго розпитували, звідки, куди і навіщо йде. Коли хлопчину відвели на базу, Федоров покликав його до себе в землянку. Іван розповів, як ставив снаряди на дорозі, як заарештували його товаришів і чому він змушений був тікати.
— Що воював проти фашистів — молодець. Але в загін не візьму. Тут
у мене не дитячий сад,— сказав Федоров.— Сам кажеш, що є родичі в далекому селі. Туди і йди. А знадобишся — покличемо.
Так, напевно, і довелося б пн з чим піти хлопчині, якщо б не зустрівся йому в загоні односелець. Поручився він перед командиром за Івана.
— Будь по-твоєму,— погодився Федоров.— Тільки хлопця бережи. Він
і жити-то ще не почав…
Визначили Васюка в першу роту, видали карабін.
— Дивись, Ванюша, без мене на перших порах вперед не забегай! А то я твій характер знаю: самостійність — штука хороша, але тут війна,— суворо попередив односелець.
Його слова Іван пропустив повз вуха. Він — партизан, і це головне. Тепер — скоріше б в бій.
Це нетерпляче бажання бити ворога ледь не скінчилося для Івана плачевно. Взвод, де служив Васюк. брав участь у розгромі ворожого транспорту. Напад пройшло успішно, і партизани, вірні своїй тактиці, стали йти. Тим більше, що з лижайшего села до німців вже поспішала допомогу.
А Іван, не звернувши уваги на команду «відходити!», чекав ворога. Він вибирав мета і натискав на курок. Спохопився тоді, коли затвор глухо клацнув, а пострілу не було. Жандарми і поліцаї стали оточувати партизана, вирішивши, мабуть, взяти його живим. У самий останній момент нагодилися товариші і відбили хлопчину.
Розлючений командир доповів Федорову про те, що трапилося. «Все,— вирішив Васюк.— Тепер вже точно відправлять в обоз, до людей похилого віку та жінкам. Буду на кухні пропадати!»
Але Олексій Федорович, вислухавши доповідь командира взводу, підійшов до Васюку і запитав:
— А не страшно було одному залишитися? Адже фашисти по голівці б тебе не погладили…
— Ні, не страшно. Тільки образа палила, що жодного так і не вбив. Руки в мене тряслися, товаришу командир,— чесно зізнався Ваня.
Федоров не втримався і розсміявся.
— Значить, так. Гвинтівку у партизана Васюка відібрати…— Федоров зробив паузу і раптом сказав: — Видати кулемет Дегтярьова. Там патронів більше!
Більшого щастя Іван Васюк в житті не відчував. Ручний кулемет Дегтярьова! Так він і мріяти про це не смів!
…Їх зібрали після сніданку по сигналу тривоги, побудували. Партизани губилися в здогадах — адже ще напередодні було оголошено, що рота отримує днювання. А це означало, що вони будуть чистити і приводити в порядок зброя, прати особисті речі, слухати лекцію, а вільний час присвятити відпочинку. Заздалегідь раділи — не часто такі дні випадали на долю народних месників.
Незабаром все прояснилося. З Гомеля від зв’язкового-залізничника принесли повідомлення: 28 квітня, приблизно опівдні, по залізниці Гомель — Брянськ проїде склад з чотирьох м’яких вагонів. В цьому поїзді повертаються на фронт після відпочинку в тилу близько двохсот німецьких офіцерів.
Три диверсійні групи терміново направили до залізниці. В тій, куди включили Івана Васюка, був ще один кулеметник, дев’ять автоматників і мінер-підривник. Часу залишалося обмаль.
Перша і друга групи були виявлені охороною і сильним вогнем відтіснені в ліс. Вартові вздовж шляху стояли на відстані прямої видимості й перегукувалися між собою. Сяяти їх було неможливо. І день, як на зло, видався яскравий, сонячний — людини за кілометр видно. Крім того, по лінії курсувала автодрезина з двома кулеметами.
— Задачка…— розмірковував вголос мінер.— Дивись, німці й справді на фронт укатят. Приїдуть і будуть розповідати, як партизани їм ручкою на прощання помахали… Не може бути, щоб не було виходу!
— Навіть якщо ми всі разом піднімемося і кинемось в атаку, поїзд пройде… Особливо після того, як вартові виявили партизан,— невесело відповів другий кулеметник.— Тільки в двох місцях і можна було підступитися до насипу. І обидва вже випробувані нашими товаришами. Кров’ю випробувані…
— Можна підійти… вірніше, підповзти,— невпевнено запропонував Іван Васюк.— Далеко, правда, доведеться повзти…
— Гаразд, кажи,— сказав підривник.
— Місця я знаю тут добре,— почав Іван.— Потрібно відійти на кілометр в сторону Брянська…
— Ти щось плутаєш, хлопець,— не погодився підривник.— Там же поле, чисте поле. Кущика не знайдеш!
— Є лощинка. Коротка, правда, але частину дороги можна пройти, пригнувшись… А потім поповзом, по торішній жита…
— Справа каже хлопець,— підтримали Івана партизани.— Та й іншого виходу у нас немає.
Лощинку минули швидко. Втомилися, змокли. Але головні труднощі були попереду. Торішню ніс кошенную жито зимовими вітрами і снігопадами притиснуло до землі. Подекуди стирчали острівці міцною жита — тоді партизани робили перепочинок. Поле тяглося кілометра чотири і підходив до самої залізниці. Будь у німців який-небудь спостережний пункт на висотці, вони могли б перестріляти партизан по одному. Іван повз разом з іншими. Кулемет заважав, чіплялися за ніжки сплутані стебла. Руки кровоточили, очі заливав піт. Але не можна було ні на секунду розпрямитися — по залізничному полотну ходили німецькі автоматники. Вони — верб цьому полягала хитрість партизан — не могли й подумати, що хтось спробує підібратись до колії через відкрите поле.
— Швидше, швидше, хлопці,— підганяв утомлених людей командир.
Йому ж було важче за всіх: окрім автомата він тягнув волоком оцинковану коробку з-під патронів, куди набили шістнадцять кілограмів толу. Це і була міна.
До дванадцяти залишалося сім хвилин, коли партизани залягли вздовж полотна. Вперед поповзли тільки підривник і автоматник. А вартові, між тим, крокували назустріч один одному. Вже було чути здалеку перестук коліс і шипіння випускається з котла пара. Іван не зводив очей з двох, распластавшихся під насипом.
Якщо часові зроблять назустріч один одному ще два десятка кроків, все пропало. Але німецька пунктуальність виручила сміливців. Кожен з часових зупинився саме там, де наказав їм розводящий. Якісь секунди вони стояли, дивлячись одне на одного, і розійшлися в різні сторони. Хвилина була відпущена мінеру на установку «сюрпризу». …Поїзд катил повільно, хоча тягнув лише чотири пасажирських вагона. Паровоз штовхав поперед платформу, груженную мішками з землею. У кожному тамбурі стояли автоматники, замикала складу платформа з зенітними кулеметами.
Коли вибух підкинув паровоз, Іван схопився на ноги і, підхопивши кулемет, побіг до насипу. Впав, миттєво встановив кулемет і відкрив вогонь з близької дистанції. Те ж зробили й інші. Незабаром вагони нагадували решето. Жоден гітлерівський офіцер не доїхав до фронту. Навантажена багатими трофеями, група поверталася на базу. З боку залізниці доносилася часта стрілянина — це запізніла охорона в безсилій злобі розстрілювала… чисте поле.
За цю операцію Іван Васюк був нагороджений орденом Вітчизняної війни I ступеня.
Таким був один з багатьох боїв юного партизана-кулеметника Івана Васюка. Але далеко не завжди операції закінчувалися успішно, без втрат.
І сьогодні, через багато років, виразно пам’ятає Васюк той липневий день 1943 року в злынковских лісах, коли партизани пішли на прорив. Багато днів і ночей вони відбивалися в оточенні. Скінчились патрони, не залишилося коней, і поранених довелося нести на ношах.
Все розрахували гітлерівці: перекрили виходи з лісу, замінували стежки, оточили колючим дротом власні позиції, кожен метр землі тримали під прицілом. Але одного не врахували — любові до своєї Батьківщини у колишніх школярів, колгоспників, робітників, вчителів, які стали партизанами. Народні месники вдерлися у ворожий розташування. Був серед них й Іван Васюк зі своїм вірним другом кулеметом-«дегтярем». Він вбіг на свіжу насип і, стоячи, поливав свинцем тих, що розбігалися в паніці фашистів. Не думав Іван Васюк про небезпеку, подстерегавшей його. Він мстив ворогові за батька, за спалений будинок, за своїх товаришів, які назавжди залишилися лежати на лісових галявинах…
…Раз у році, у День Перемоги, дістає Іван Васюк свої ордени і медалі. Обмиті кров’ю партизанські нагороди. Світяться вони мужністю, безстрашністю і любов’ю до Батьківщини.
Яків Давидзон
